«Або здобути, або живому не бути»

Слова, винесені в заголовок, — це назва пам’ятника Тарасові Шевченкові, котрий міг би прикрашати центр столиці України. Автор композиції — Михайло Гаврилко. Щойно це ім’я відроджено з попелу небуття книжкою Романа Коваля «Михайло Гаврилко: і стеком, і шаблею» (Вінниця: Державна картографічна фабрика, 2011).

Передню частину п’єдесталу пам’ятника, поданого 15 лютого 1910 року на конкурс М.Гаврилком, складали три постаті: «Пробуджена Україна, оточена двома лицарями, провадить далі свій недокінчений історичний похід у чарівну країну грядущої слави і життя. Лицарі її виглядають такими, якими їх ворожі стріли поклали, як здавалось, на вічний смертельний сон, але чародій Тарас своїм чудодійним словом воскресив їх, і вони йдуть, вірні «Заповітові» Тарасовому, проложити дорогу Україні там, де, як звичайно думають, «немає путі ні прохожому, ні проїзному, ні прольотному».

Така ідея увічнення пробудженої України не надихала російських імперських шовіністів. Тому автор «одного із найбільш монументальних проєктів в українському різьбарстві» (Ю.Липа), — не удостоївся навіть заохочення. Хоч поважний меценат Євген Чикаленко і говорив, що задум М.Гаврилка «річ артистична і варта, щоб її було відмічено».

Видатному популяризаторові образу й творчості Т.Шевченка у Наддніпрянщині, Галичині, Буковині, Волині, таборі для військовополонених в Австрії, — М.Гаврилку, полтавському козакові з кармазинного роду, — довелося воювати в лавах різних армій. Боровся з Російською імперією, більшовицькою Москвою, Добровольчою армією білих москалів. На чолі штабу 1ї стрілецькокозацької (Сірої) дивізії брав участь у повстанні проти гетьмана Павла Скоропадського.

Перший етап змагань із червоними ледь не закінчився трагічно: у Чернігові М.Гаврилко потрапив у полон, де зазнав лютих катувань. Від загибелі його врятували «боротьбисти», які взяли скульптора на поруки, вивезли до Полтави та запропонували місце директора в альма­матер — Миргородському художньокерамічному технікумі.

По встановленні російської окупаційної влади М.Гаврилко разом з однодумцями створив Полтавський губернський повстанський комітет. Далі, перейшовши на нелегальне положення, приєднався до загону Федора Вовка. На той час Полтаву було фактично оточено суцільним кільцем повстанських загонів, координував дії яких губернський повстанком. Але взяти місто не вдалося. Повстанський рух добігав кінця.

Життю й творчості цього практично забутого митця й воїна присвячено нову книгу відомого дослідника першої української революції й руху протимосковського спротиву у Холодному Ярі Романа Коваля. Це видання — справжній прорив у творчості Романа Миколайовича: не просто книга, а мистецький кольоровий альбом, насичений 600 ілюстраціями, котрі побачили світ уперше. Р.Ковалеві не вдалося з’ясувати, як потрапив до ворожих рук отаман Гаврилко. Восени 1920го, за свідченнями земляків, Михайло Гаврилко «загинув у печі локомотиви, куди його вкинули більшовики». Сталося це на полтавському вокзалі. Осип Назарук ще в 1915 році оцінив Гаврилка як «постать немов сотворену на ватажка на Диких Полях»…

Більшу частину графіки митця, присвячену Українським січовим стрільцям та їхній участі у Першій світовій, 1952го спалено в котельні Львівського музею українського мистецтва. Від творчої спадщини Гаврилка залишилося те, до чого не дотягнулися комуністичні руки, а також експонати у приватних колекціях українських і закордонних зібрань.

Костянтин ДИКАНЬ