Осінній блюз

Час летить, і члени Шевченківського комітету вже мають активно вивчати творчий доробок цьогорічних претендентів на найголовнішу державну премію. Серед стосів книжок, які претендують носити на титулі ім’я Шевченка, є і поетична збірка (17–та за рахунком) «Сонце осені» харківської поетеси Ніни Супруненко. «УМ» вирішила поговорити з поетесою, яка працює високим культурним чиновником, і з’ясувати, чому пишуться такі сумні вірші, де переплітаються життєвий біль, ностальгія за втраченим раєм і золота омана бабиного літа.

— Пані Ніно, у вашій новій книзі так багато щемливих віршів про дитинство, що не сумніваєшся: поетом себе ви відчули давно.

— Це правда. Мій тато працював начальником дорожнього відділу, але в душі був педагогом і дуже тонкою людиною. Часто після роботи він збирав сільських дітлахів і розповідав про зоряне небо. Пам’ятаю, як дивилася на Велику Ведмедицю і просила її (у Бога тоді не прийнято було вірити), щоб коли–небудь у мене вийшла хоча б одна книга. Я також просила Велику Ведмедицю, а пізніше Оріон, аби допомогли мені вступити до інституту, тому що до чотирнадцяти років я жила в селі, а вищу освіту у нас мали тільки учителі, які практично всі були прислані звідкись. Обидві мої мрії здійснилися.

— В одній з рецензій на «Сонце осені» довелося прочитати, що до вашої збірки ввійшли тільки нові вірші. Коли ви пишете? Судячи з того, як непросто було вам викроїти час для інтерв’ю, служба начальником обласного управління культури і туризму — непростий період для творчості.

— Це справді так, тому дві третини віршів, що ввійшли до книги, були написані у відпустці. Я страшенно люблю подорожувати, для мене ніколи не буває поганої погоди: люблю писати коли йде дощ, коли вітер. До того ж займаючись гірськолижним спортом, побувала у Словаччині, в Нижніх Татрах, в Австрії, Польщі, тому вражень для натхнення вистачає. Пишу скрізь і завжди, коли випадає вільна хвилинка.

— Найекстремальніше місце?

— Років десять тому їхала в метро на роботу, і виявилося, що під рукою немає нічого. Тоді витягла із сумки палку копченої ковбаси, загорнуту в цупкий папір і почала писати просто на ньому. Розкручу рулончик — і пишу, розкручу ще трохи — пишу далі. Коли подруга побачила цей рукопис, довго сміялася, а потім взяла собі на пам’ять.

А взагалі не писати я просто не можу. Це щастя, звичайно, коли тобі телефонують і дякують за вірші. Але якби, не дай Боже, це людям не було потрібно, я б все одно не змогла кинути писати. Це вже твоє єство. Це основне. Може змінюватися робота, місце проживання і навіть друзі. Але вірші — це твоє. Ти вже нікуди від цього не дінешся.

— Деякі ваші вірші стали піснями, які виконують Катя Чілі, Ніна Шестакова, Олег Дзюба та інші співаки. Ви задоволені результатом?

— Не завжди, хоча я ніколи про це не кажу, бо пісня — це вже колективна творчість автора, композитора і виконавця. Вона має право бути такою, якою є. Але мені не подобається, коли йде зміщення акценту. Я акцентую увагу на одному слові, а пісня — на іншому. Є відчуття віддаленості у сприйнятті свого вірша.

— Ваше «Сонце осені», як на мене, пронизане глибоким сумом. Вам сумно, тому що осінь чи осінь обрана для заголовка, тому що сумно?

— В останній книзі є біль. У рецензіях та відгуках на збірку прочитала, що вона надзвичайно позитивна, енергетична. Але на мою думку, з усіх моїх книг ця, мабуть, найсумніша. Може, через те, що пішли з життя батьки. Може, через те, що три роки тому загинув мій чоловік. А може, й тому, що в ній багато роздумів про наші історичні корені, непросте сьогодення. Написи на кшталт «Оля + Коля», які часто зустрічаю високо в горах, не можуть залишити байдужими, бо вони свідчать у першу чергу про велику людську трагедію: у такий спосіб людина намагається увічнити себе тоді, коли не здатна на щось інше у цьому житті, коли їй нічого сказати. Я виховувалася на інших прикладах, тому сприймаю це з болем. Скажімо, мого тата вже немає на світі одинадцять років, але й досі залишаються збудовані ним дороги та мости. Причому у хорошому стані. А дід мій колись посадив для людей сад — вишні, шовковиці, черешні. Я виросла з думкою про те, що цей сад є.

Моя хата й досі на Полтавщині. Поки я жива — вона буде. Минулих вихідних їздила в село. Походила садом, позбирала горіхи, калиною помилувалося. Для мене, як для поета, це багато значить.