«Поезія тут — сирота бездомна»?

Якраз цього року я побувала на цій самій вулиці Виговського у Львові, де й мешкає автор збірки. Мені, яка традиційно–банально настановлена на ста­рий Львів, його центрально–європейську «фактуру», звичайно ж, цей «спальний» район міста здався безстильним. Таким собі знеособленим місцем. Отож, коли побачила назву нової, сьомої, поетичної збірки Віктора Неборака, була заінтригована. Вона, ця книжка, виявилася для мене багато в чому несподіваною. Відчитала її як спробу поета з’ясувати передусім для себе самого: чи можна опоетизувати суціль рутинне, щоденне? Чи можна, як пише він, «бачити зворотній бік речей», речей начебто вочевидь профанних?

Верлібри цієї збірки (не плутати з білими віршами, яких у збірці аж один), не прикрашені «фіоритурами» різних поетизмів (метафорикою, звукописом). Вони побудовані переважно на «побутових» спостереженнях і розгортанні рефлексій. Локус подій, топос оповіді, від яких відштовхується Віктор Неборак, — у цих рядках:

наш дім

опинився

посеред колишнього пустища

поряд із лічницею

для божевільних

І саме це профанне середовище необхідно не тільки обжити, а й, сказати б, зростися з ним, аби вже згодом творити з нього свою історію. Отож урок Неборака: банальний, начебто одновимірний простір таки можливо душевно обжити аж наскільки, щоб він став, за Мірче Еліаде, «освяченим місцем» твого існування. Власне, прозова передмова автора «Історичний прохід по вулиці Виговського» (назва обігрує відоме дослідження І. Крип’якевича) також потверджує цей висновок. Ми, віддані на поталу великому соціуму, обплутані всеможливими путами глобалізації, може, як ніколи, потребуємо малого кола родини, власних сімейних коли не міфів, то історій. Але, однак, зовнішня історія в той чи той спосіб тисне на тебе, і мусиш приймати її бодай так, як мешканці вулиці Виговського пережили всі її перейменування.

Збірка присвячена пам’яті брата, Олександра Неборака. І рядки, раніше написані з конкретною згадкою про нього («Як виглядає субота?»), нині читаються вже у зовсім іншій тональності, ніж це задумувалося...

Як завжди, всі книжки видавництва «Срібне слово» оформлені стильно. Починаючи з обкладинки «Віршів з вулиці Виговського», титулу й контртитулу (із упізнаваним силуетним портретом автора), рухаючись сторінками, прикрашеними чорно–білими настроєвими знімками (фотографії Інни Шкльоди, Ірини Лонкевич), відчуваєш: візуальний образ налаштовує на певну ноту сприйняття. Таке оформлення, сказати б, ліризує письмо, що ніби боїться сентиментальності. Теж певний знак часу — страх перечуленості...

До речі, у видавництві «Срібне слово» раніше з’явилися дві книги Віктора Неборака: двомовне (українсько–англійське видання) поезій «Літаюча голова та інші вірші» та роман «Базилевс», який мав би здійняти галас, але фактично обійдений критикою...

Людмила ТАРАН