Видатний художник, графік Георгій Якутович 60 років тому здійснив свою мрію – проілюстрував повість Михайла Коцюбинського «Тіні забутих предків».
Цьому передувала його праця над однойменним фільмом, що невдовзі був «покладений на полицю», тобто заборонений до показу.
Згодом, за часів так званої Перебудови, сподобився почесних звань – став народним художником, академіком АМ України… Але лише за Незалежності, у 1991-му, його праця художника-постановника славетного фільму, яким був започаткований напрям українського Поетичного кіно (що суттєво вплинуло на розвиток нашої культури, а отже – національної свідомості), була гідно поцінована найвищою мистецькою відзнакою – Національною премією імені Тараса Шевченка.
Підтримав засудженого Панаса Заливаху
Поза сумнівом, Георгій Якутович (1930-2000) належить до шістдесятників – покоління інтелігенції, сформованого після розвінчання сталінського культу особи та ідеологічної «відлиги», що настала після 1956 року. Це покоління сповідувало індивідуалізм, свободу самовираження, гуманізм без «класового» підходу, різноманіття культурних і мистецьких смаків. Шістдесятництво стало не лише символом, а й моральним та життєвим кредо передової частини тодішньої інтелігенції. Значення цього суспільно-політичного явища неможливо переоцінити, адже то був початок нашого духовного Відродження, яке триває й досі. І Георгія Якутовича бачимо у першій хвилі шістдесятників.
Як і личить шістдесятникам, він не укладав угод з власною совістю, ставав на захист переслідуваних патріотів. Не вагаючись, разом з Аллою Горською, Галиною Севрук, Віктором Зарецьким та іншими вільнодумними членами Спілки художників України, Георгій Якутович у квітні 1966 року підписав листа до Верховного суду УРСР – на захист засудженого художника Панаса Заливахи.
Георгій Якутович. Афіша до кінофільму “Тіні забутих предків”, 1964 р.
Враховуючи тодішню суспільно-політичну ситуацію, лист був написаний «езоповою мовою». Його автори звертали увагу на те, що в Україні тривають переслідування творчих особистостей, але водночас – нагадували про «гуманний дух» радянських законів.
«Втім і ця суміш політичної наївності, перестороги, – писав у ґрунтовному дослідженні «Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960-80-х років» Георгій Касьянов (Київ, «Либідь», 1995 р.) – підтексту й прихованого незадоволення вже сама по собі стала неабияким поступом у порівнянні з тими часами, коли досить було затаврувати людину, як «антирадянщика», щоб викликати «одностайне обурення». А це значило – вигнати звідусіль, позбавивши шматка хліба, якщо не заарештувати…
До речі, ще раніше, у вересні 1965 року, під час історичного прем’єрного показу в кінотеатрі «Україна» вже згаданого фільму «Тіні забутих предків», Георгій Якутович був серед тих, які разом з Іваном Дзюбою протестували проти репресій щодо української інтелігенції.
Сусіди-митці
Народжений у Києві, Георгій Якутович повернувся до рідного міста після війни. Родина оселилася на вулиці Кудрявській, в літописному середмісті. З вікон їхнього будинку на пагорбі, що височів над Щекавицею, Уздихальницею, Гончарами з Кожум’яками і Подолом, було видно, як казав Тарас Шевченко, «і Дніпро, і кручі».
У цьому будинку жило чимало художників, зокрема – Микола Рапай з дружиною Ольгою та Олександр Губарєв. Ранком всі разом сідали за стіл – снідали, потім розходилися по майстернях, а надвечір знову сідали до «довгого столу», де обмінювалися новинами і дискутували на мистецькі теми…
Ще у 1950-х, навчаючись у Київському художньому інституті, Георгій Якутович збирався зробити ілюстрації до повісті Михайла Коцюбинського «Тіні забутих предків», як свою дипломну роботу. Проте, цього йому не дозволили. Тому мрію довелося відкласти. Він здійснив її, працюючи над фільмом. Ось як це було.
Засновниця, згодом – головний редактор і режисер телерадіокомпанії «Культура» Тамара Бойко згадує, як 1963 року на Кудрявську до Якутовича завітали двоє тоді ще маловідомих кінематографістів – режисер Сергій Параджанов і кінооператор Юрій Іллєнко. Вони умовляли його взяти участь у створенні фільму «Тіні забутих предків».
Тож виявилося, що Георгій Якутович знав і любив повість Михайла Коцюбинського, мріяв її ілюструвати. «Ви зробите це в кіно», – сказав Сергій Параджанов.
Випадок чи збіг обставин? Ні, швидше – дарунок долі. Обох молодих, як і він сам, митців, Георгій Якутович познайомив з Карпатами, з яскравими особливостями культури і життєвого устрою місцевих горян – гуцулів.
«Слід віддати належне Параджанову, – відзначає художниця Катерина Рапай у своїй книзі «Коло Якутовичів» («Дух і літера», Київ, 2021 р.) – навіть його фантазії на тему обрядів і побуту ставали стилістично й змістовно точними знаками. Вони страшенно сперечалися й сварилися під час зйомок, справа ледь не дійшла до дуелі, проте «вороги» негайно ставали друзями на майданчику, їхній спільний внесок у результат неможливо якось розділити. Це було велике кіно, і це стало голосним крещендо у творчому шляху Якутовича до книги Коцюбинського».
Фільм про художника
Минули десятиліття. У травні 2010 року Тамара Бойко натрапила в Академії мистецтв на виставку творів Георгія Якутовича, присвячену Карпатам. Послухавши спогади тих, хто знав художника і працював з ним, вона зрозуміла, що про цю особистість варто зняти фільм.
На жаль, у Державному архіві кінофонофотодокументів знайшлося лише кілька кадрів – ті, де він працює за своїм унікальним станком для графіки; вона ввела їх до фільму. Та дуже допомогли документальні стрічки про видатних художників, зняті за ініціативи Академії мистецтв.
Георгій Якутович. Марія Іллюк, 1986 р.
Обговорюючи з сином Сергієм (теж художником) Георгія Якутовича план зйомок, Тамара Бойко запитала, як краще назвати третю частину фільму (перші були «Графіка. Кіно»). Той відповів: «Самотність». Однак майже кожен, хто зголосився знятися в оповіді про Георгія Якутовича, заперечили: «Графіка. Кіно», тільки не «Самотність»…
Зрештою третю частину назвали «Коло» (за відповідним гуцульським танком). «Протягом п’яти днів записували тих, кому доля подарувала знайомство з Георгієм В’ячеславовичем, – згадує Тамара Бойко. – Дивовижно, але робота в буквальному і переносному сенсах здійснювалася «на найвищому градусі», бо літо було спекотним. Вийшов фільм, пройнятий любов’ю. Спираючись на спогади героїв стрічки, я відчула, як можна любити іншу, не рідну людину»...
Справді, Георгія Якутовича любили і рідні, і друзі, і колеги. У фільмі йому віддають шану син Сергій, письменники Юрій Щербак та Іван Драч, режисер-оператор Юрій Іллєнко, акторка Лариса Кадочникова, композитор Володимир Губа, кінознавець Сергій Тримбач.
Успадкував і розвинув нарбутівський досвід
Автору цих рядків доля також подарувала знайомство з незабутнім Георгієм Якутовичем. Колись, у далеких 1960-х, я написав для газети відгук на першу, (тоді ще не персональну) виставку творів художника у Києві. Цю невеличку рецензію він схвалив і відтоді ми іноді бачилися з різних нагод, переважно – на мистецьких заходах.
Востаннє це було у 1990-х, на початку Незалежності, коли я супроводив його до Національного художнього музею на виставку митців, не визнаних за радянщини. «Ось майбутні лідери нашого живопису», – сказав Георгій В’ячеславович, вкотре виявивши як бездоганний смак, так і чудову ерудицію, обізнаність щодо стану образотворчого мистецтва.
За давньою біблійною традицією, книжки та ілюстрації до них є важливим фактором формування свідомості, культурного і духовного розвитку особистості. Ця традиція була продовжена в Україні на початку 1900-х років славетним художником-графіком Георгієм Івановичем Нарбутом.
«Свята вечеря» Георгія Якутовича до повісті Михайла Коцюбинського «Тіні забутих предків», 1967 р.
Георгій Якутович успадкував і розвинув нарбутівський досвід. Уникаючи «протокольної» ілюстративності, він створював метафоричний, узагальнений образ подій та їх учасників. В його доробку – ілюстрації до українських народних казок, драматичних творів Івана Кочерги «Ярослав Мудрий» та «Свіччине весілля», книжок Марії Пригари і Максима Рильського, повістей Михайла Коцюбинського…
Ілюстрація Георгія Якутовича до повісті Михайла Коцюбинського «Тіні забутих предків», 1966 р.
І, що особливо важливо – Георгію Якутовичу вдалося органічно поєднати мистецтво графіки з кінематографом. А це вже – новація!
…Він пішов у Вічність останнього року минулого тисячоліття, заповівши нам духовну спадщину шістдесятників. Тож, відповідаючи на виклики тисячоліття нинішнього, згадуємо про «втілення ренесансної чистоти», як називав його Сергій Параджанов. І коли обираємо між моральними засадами і життєвими реаліями, духовними потребами і необхідністю, високими прагненнями і повсякденням, зробити цей вибір допомагає нам вдячна пам’ять про великого митця, Георгія Якутовича.
Андрій ТОПАЧЕВСЬКИЙ, письменник, публіцист, кіносценарист
