Українська ракетна історія раптом зробила дивний віраж: Михайло Федоров хотів похвалитися власним проривом — а ненароком прорекламував дії влади ще часів Кучми на розвиток спроможності України збудувати власний ракетний щит. Дивно, але не знищену в часи Януковича, і суттєво пришвидшену в часи Порошенка. Розповідаючи про балістику, яку «десять років не могли довести до результату», він сам поставив дату народження проєкту: 2014–2018роки. Очевидно, Федоров так і вивчив це питання достатньо глибоко.
У 2018-му «Сапсан» уже проїхав Хрещатиком. Під нього закуповували сучасне обладнання, формували виробничі потужності, КБ «Південне» використовувало напрацювання «Грому-2», профінансованого Саудівською Аравією. У 2021 році готовність програми оцінювали більш ніж у 80 відсотків. А потім Україна зустріла велику війну без серійної власної балістики.
І ось тепер нам знову розповідають про «прориви», нові назви, Fire Point, «Фрею» і «Фламінго». Але CEO Fire Point сама проговорилася: паралельно стріляв і «Сапсан» — і демонстрував серйозний прогрес. Треба нагадати, що перефразована приказка про синицю в руках і журавля у небі стосується двох летючих обєктів. Металевих. Але різного призначення. «Сапсан» це — про балістику, а «Фламінго» це — про крилату ракету. Тут в паралель до «Фламінго» мала б мова йти про «Нептун».
Тому головне питання цієї історії зовсім не технічне. Хто і навіщо загубив роки між ракетою, яку Україна вже майже мала, і ракетою, яку сьогодні знову урочисто винаходять?
Чи були втрачені три роки перед вторгненням?
Одне з найгостріших питань історії української балістичної програми полягає не в тому, хто сьогодні має право фотографуватися поруч із ракетою. Набагато важливіше інше: чи могла Україна зустріти повномасштабне вторгнення вже з власним серійним оперативно-тактичним ракетним комплексом? Саме навколо цього питання сьогодні точиться найбільша дискусія.
Після 2014 року проєкт «Сапсан» («Грім-2») фактично отримав друге життя. Код «Грім-2» виник у версії експортній, вже із залученням інвестицій від Саудівської Аравії. Проєкт, який таємно започатковувався за президенства Леоніда Кучми і мав бути повністю побудований на національній елементній базі, в часи Януковича не був загроблений . Але спеціалісти залишилися. Вже 2018 році його пускова установка пройшла Хрещатиком під час параду до Дня Незалежності. Це був не просто ефектний показ нової техніки. До того часу вже закуповувалося сучасне виробниче обладнання, створювалася технологічна база для виготовлення корпусів ракет, формувався новий виробничий кластер навколо КБ «Південне» та «Південмашу» та Павлоградського хімзаводу, вічного партнера «Південмашу». Для багатьох це стало сигналом, що Україна повертається до клубу держав, здатних самостійно виробляти високоточну ракетну зброю. Зусиллями президента Порошенка, за сприяння американських партнерів, виникла пропозиція залучити в партнери проєкту Саудівську Аравію. Оперативна координація була покладена на серктаря РНБО Турчинова.
Особливу роль у збереженні програми у 2020–2021 роках відіграло тодішнє керівництво Міністерства оборони. Міністр Андрій Таран та його профільний заступник Олександр Миронюк, який координував напрямок озброєнь, не лише не закрили програму, а навпаки — повернули її до числа державних пріоритетів. Радіо «Свобода 19 лютого 2021 року цитує міністра Тарана:«У січні ми побували у Дніпрі, відвідали наші стратегічні підприємства вітчизняної ракетно-космічної галузі — ДП «Південмаш» та ДП «КБ «Південне». Ознайомившись із перспективними розробками у сфері ракетно-реактивного озброєння для Збройних сил України, ми заявили, що готові розширити фінансування української ракетної програми. Тепер переходимо до конкретних кроків» . Після аудиту підприємств ракетно-космічної галузі Міноборони офіційно оголосило завершення «Сапсана» одним із ключових завдань, було прийнято рішення фінансувати не окремі елементи, а повноцінний дослідний дивізіон із пусковими установками, транспортно-заряджаючими та командними машинами». Саме тоді програму почали інтегрувати до концепції майбутнього «ракетного щита України». Якщо хтось призабув за війною, в той час в Україні і світі лютував Covid-2019.
Важливим міжнародним чинником стала і позиція Саудівської Аравії. Саме завдяки експортному контракту на комплекс «Грім-2» українські конструктори змогли зберегти колектив і відпрацювати значну частину технологій. А вже після початку повномасштабного вторгнення, за інформацією, яка неодноразово озвучувалася у фахових колах, саудівська сторона повернула Україні дослідну пускову установку та інше обладнання, що дало можливість прискорити завершення робіт для потреб власної армії. Цей крок став прикладом стратегічного партнерства, яке в критичний момент спрацювало на користь України.
Саме тому сьогодні дедалі частіше лунає запитання: якщо у 2021 році програма вже вважалася одним із пріоритетів, виробнича база створювалася, а ступінь готовності, за оцінками тодішнього керівництва Міноборони, була високою, то що саме завадило максимально прискорити її завершення до лютого 2022 року? Відповідь на це питання має не лише історичне, а й практичне значення. Вона дозволить зрозуміти, чи були втрачено критично важливі роки перед найбільшою війною в історії незалежної України, і які управлінські рішення допомагали розвитку програми, а які, навпаки, відтермінували появу власного серійного ракетного щита.
Що трапилося після лютого 2022 року?
Повномасштабне вторгнення кардинально змінило пріоритети українського оборонно-промислового комплексу. Здавалося б, саме в цей момент держава мала максимально концентрувати ресурси на доведенні до серійного виробництва вже існуючих програм, які перебували на високому ступені готовності. Саме тому одним із найбільш дискусійних питань залишається зміна акцентів у фінансуванні після 2022 року.
У відкритому інформаційному просторі дедалі частіше обговорюється теза, що поряд із продовженням державного проєкту «Сапсан», значні ресурси почали спрямовуватися на розвиток приватних проєктів Fire Point. При цьому варто розрізняти два різні питання. Перше — чи була сама поява альтернативного приватного розробника стратегічно правильною? Друге — чи не відбулося це за рахунок уповільнення вже зрілого, близького до завершення державного проєкту?
З військово-технічної точки зору сама концепція Fire Point виглядає логічною. FP-7 створювався як універсальна платформа, яка згодом стала основою одразу для кількох напрямів: ударної ракети наземного базування, перспективної ракети-перехоплювача FP-7X у складі системи «Фрейя» та більшої ракети FP-9 зі збільшеною дальністю і бойовою частиною. Такий підхід дозволяє уніфікувати виробництво, здешевити окремі компоненти та використовувати спільну технологічну базу. Саме цю модульність компанія активно презентує європейським партнерам.
Однак одночасно виникає інше професійне питання. Західні аналітики наголошують, що сучасні високоточні ракети значною мірою залежать від доступності складної елементної бази: систем наведення, інфрачервоних головок самонаведення, сучасних радарів, інерціальної навігації, процесорів і спеціалізованої електроніки. Саме тому Fire Point нині активно інтегрує до своїх проєктів технології європейських компаній — Hensoldt, Thales, Leonardo, Kongsberg, Diehl Defence, Saab та інших. Це дозволяє швидко нарощувати можливості систем, але водночас означає, що окремі критичні компоненти залишаються залежними від міжнародної кооперації та експортного контролю.
На цьому тлі державний «Сапсан» мав іншу перевагу — він спирався на багаторічний досвід КБ «Південне», відпрацьовані технології та вже сформовану виробничу кооперацію. Саме тому серед експертів закономірно виникає питання: чи не доцільніше було після лютого 2022 року максимально довести до серії вже готовий комплекс, одночасно розвиваючи нові приватні рішення як перспективний другий напрямок, а не як потенційного конкурента за ресурси?
Можливо, саме тому сьогодні Михайло Федоров змушений був згадати про «десятирічну» державну програму. Адже коли суспільство почало вимагати відповіді, звідки взялася українська балістика, виявилося, що її історія почалася задовго до появи Fire Point. І політичний парадокс полягає в тому, що саме спроба продемонструвати успіх нових проєктів знову повернула увагу до «Сапсана» — програми, яка багато років залишалася в тіні, але стала одним із фундаментів сучасного українського ракетобудування.
Питання, що залишаються без відповідей
Найбільша проблема нинішньої дискусії полягає не в тому, хто має право записати собі в актив українську балістику. Набагато важливіше інше: попри роки розробок, значні бюджетні витрати та величезний інтелектуальний потенціал української ракетної школи, суспільство досі не отримало чіткої відповіді, чому жоден із перспективних проєктів не став тим масовим інструментом війни, який міг би істотно змінити ситуацію на полі бою. Якщо узагальнити критичні оцінки, що лунають у публічному просторі, то вони зводяться до того, що окремі зразки вже демонструють працездатність, однак масштаби їхнього застосування поки не відповідають очікуванням.
Парадоксально, але саме спроба Михайла Федорова продемонструвати власний успіх повернула суспільство до історії «Сапсана». Замість розмови про новий технологічний прорив країна знову почала згадувати, що українська балістична школа не виникла вчора. Вона формувалася десятиліттями, після 2014 року в її розвиток були вкладені значні людські, наукові й виробничі ресурси, а нинішні результати стали наслідком роботи кількох поколінь конструкторів, технологів і виробничників.
Саме тому сьогодні дискусія виходить далеко за межі політичної полеміки. Перед суспільством постають питання, які потребують не емоційних заяв, а професійних відповідей.
Чи були безповоротно втрачені роки між 2019-м і початком повномасштабної війни? Чи вистачало фінансування для завершення державної програми? За якими критеріями приймалися рішення про перерозподіл коштів між державними та приватними розробниками? Чи доповнювали один одного «Сапсан» і нові приватні проєкти, чи фактично конкурували за одні й ті самі ресурси? І, зрештою, чи мала держава концентрувати основні зусилля на доведенні до серійного виробництва найбільш готового комплексу, паралельно інвестуючи в перспективні розробки, а не розпорошуючи обмежені ресурси?
Від відповідей на ці питання залежить значно більше, ніж політична репутація окремих посадовців. Йдеться про уроки, які Україна повинна засвоїти для побудови власного ракетного щита. Адже у війні перемагають не найкращі презентації і не найгучніші пресрелізи. Перемагає зброя, яка серійно виробляється, своєчасно надходить до війська і системно змінює баланс сил на полі бою. Саме це і має стати головним критерієм оцінки будь-якої ракетної програми — незалежно від того, хто є її автором чи політичним патроном.
Володимир ЦИБУЛЬКО
