Коли ти працюєш у відділі культури і пишеш про це, без перебільшення, кожний день, за рік культурних подій назбирується всі 365. Ця метушня видається бурхливим культурним життям, в епіцентрі якого ти перебуваєш, а озирнешся назад 25 грудня — і революційних проектів, яскравих емоцій чи талановитих творів пригадаєш не так і багато. У 2008–му Міністерство культури і туризму, а точніше Василь Вовкун із новими радниками, намагалися зліпити скелет культурної політики держави. Вперше за багато років у діях Міністерства культури можна було роздивитися нитку державної ідеології (нарешті), спроби концептуально впорядкувати ієрархію подій, імен, фестивалів та інституцій. Чи вийшло? Ні, ініціативи виглядають хаотичними і висмикнутими з культурного контексту через непрофесійну інформаційну політику міністерства, а хороші ідеї — абсурдними і мертвонародженими через чиновницьку, юридичну, менеджментську недосвідченість людей–ентузіастів з оточення Вовкуна. Сучасні рішення, не адаптовані до громіздкого державного механізму, так і залишаються благими намірами, які дратують тих, хто сподівався хоча б на обіцяну синицю в жмені. Утім процеси, які відбуваються в міністерстві, у тому числі й публічні помилки, свідчать про те, що там іде живе життя, а те, що ми їх критикуємо, означає, що культурні чиновники роблять щось нове, інакше нам би не було про що писати.