З 7го лютого по 16 березня в ньюйоркській галереї Lehmann Maupin Gallery (540 West 26 Street) експонується фотовиставка «Україна». Репрезентант українських візій — дуу­уже відомий у світі сучасного мистецтва німець за походженням, лондонець за «пропискою» Юрген Теллер. Ангажував його до України PinchukArtCentre, коли збирав зіркову команду з усього світу в український павільйон на 52 Венеціанську бієнале. У 2007 зірка фешнфотографії приїхала до Києва і назнімала в пісках і бетонних берегах Троєщини голих моделей та київські «Бентлі» в Пасажі.

Одна з найкращих оперних сцен світу, ньюйоркська «Метрополітен Опера» почала популяризацію своїх постановок всіма можливими сучасними засобами. Прямі радіотрансляції оперних постановок FMстанціями в досконалому стереозвучанні вже не новина, натомість покази оперних вистав у кінотеатрах шляхом прямого цифрового телезв’язку з досконалим зображенням та звуком стали реальністю минулого року і вже набули поширення у всьому світі: від США та Канади до Австралії та Японії. У США в цьому проекті задіяно більше 300 кінотеатрів, у Великій Британії — 37, у Німеччині — 15, в Австрії — шість.

Газети й журнали завжди починаю читати з останніх шпальт (не тих, де анекдоти й ледь одягнені кралі, а тих, що під рубрикою «Культура»), книжки — із тих сторінок, де розміщують передмови чи післямови. У сучасних книжках такого годі шукати: мабуть, збиткова то справа — просити когось написати щось критичне чи біографічне.

В Україні, на щастя, теж таке свято буває: в кого раз на тиждень, в кого щомісяця, а в кого тільки по великих святах. Заведено, що 18 травня, в Міжнародний день музеїв усі двері відчиняються для безплатного відвідування. Однак бувають і винятки.

Якщо чесно, то за рік, що минув від смерті Тризубого Стаса, більшість його друзів так і не змогла звикнутися з думкою, що його немає. Здається, зараз відчиняться двері і він звично широкими кроками зайде до кімнати зі своєю незмінною гітарою на плечі, а ти, за звичкою, жартівливо привітаєшся: «Привіт Тризубим. Особливо — Стасу!». А потім він візьме гітару і заспіває щось нове про наше сьогодення. Може, і старе, написане років 15 тому — все одно воно й досі звучить як ніколи актуально: «А про нас парламент дбає: і годує, і вдягає, і регулярно нас взуває, і навішує лапшу».

Жанр «радіодрама» незабаром відзначатиме 75–річний ювілей: перша оригінальна радіоп’єса прозвучала в ефірі харківської радіостанції РВ–4 21 лютого 1933 року. Але історію цього жанру навряд чи можна назвати успішною. Потрапивши під коток відомих історичних подій, від наслідків яких Україна оговтувалася потім довго і болісно, за кілька років після того дебюту редактори та артисти вже не ставили п’єси, а давали свідчення у сфабрикованій «справі Українського радіокомітету». Потім був «Театр перед мікрофоном» — проект з усіх боків позитивний. Ось тільки дублюванням жанру «радіодрама» його навряд чи можна назвати, оскільки автори цієї програми працювали не з оригінальною радіоп’єсою, а з інсценізаціями літературних творів та власне п’єсами.

У Коротких списках номінації «Візитівка» фігурують книжки–подарунки. Не в сенсі подарувати абищо глянсове й необов’язкове, а подарувати вишукану і заразом суто функційну річ — як–от ошатний путівник, розкішний мистецький альбом, щедро ілюстроване етнографічне дослідження. Топ–дизайнерів у сьогоднішній Україні не бракує, досить і сучасної поліграфії, аби їхній креатив утілити. Тож на перше місце у конкурентному змаганні за читача виходить унікальний задум і високофахове опрацювання теми. Тому подані нижче книжки — це парад модерних книжкових ідей.

Нещодавно українське телебачення, яке проблемами культури переймається не так часто, як хотілося б, видало в ефір сенсаційне журналістське розслідування. Спеціальний кореспондент програми «Вікна новини» (канал СТБ) Наталка Соколенко розповіла детективну історію, що трапилася у Художній галереї Уманського краєзнавчого музею. Там у якийсь дивний і точно незаконний спосіб сім оригінальних творів українських художників, зокрема, Тетяни Яблонської, Миколи Глущенка, Сергія Шишка, були підмінені копіями. І так би, можливо, про цю «рокіровку» ніхто й не дізнався, якби не пильність працівників музею. Їх насторожив запах і колір полотен, які пахли свіжою фарбою і виглядали так, наче їх, як зауважила зберігачка фондів Неля Нагорна, «вимили з милом». Пані Соколенко дізналася, що полотна так підозріло видозмінилися після того, як побували на виставці у приміщенні місцевої міліції та в кабінеті директора. З’ясувалося також, що цією справою ось уже півроку займається СБУ, а сама історія вигулькнула на поверхню лише зараз. Мер Умані Юрій Бодров сподівається, що правоохоронці розставлять усі крапки над «і» у цій ситуації, директор музею Микола Вихристюк взагалі уникає будь–яких коментарів... Ми ж тим часом спробуємо розібратися, чи не є цей випадок пазлом ганебного явища, яке, можливо, вже давно набуло масштабів культурного лиха. А суспільство навіть не здогадується, що біднішає з кожним днем.