3 грудня виповнюється 20 років, як світ щорічно відзначає Міжнародний день інвалідів. На жаль, дітей, яким «присвячено» цей день, невпинно більшає, зокрема, з ураженням центральної нервової системи. Однак ДЦП — це діагноз, але не вирок, стверджують фахівці і батьки, які працюють iз дівчатками і хлопчиками, ураженими дитячим церебральним паралічем. Головне — почати реабілітацію якомога раніше і здійснювати її грамотно. Працівникам відділення реабілітації дітей–інвалідів з органічними ураженнями центральної нервової системи Голосіївського району це вдається — молодшу групу тут відвідує малеча від одного року. І стан кожного вдається змінити на краще. Хтось у процесi занять починає осмислено рухати ручками і ніжками, хтось вимовляє перші кілька слів, а хтось навчається самостійно повзати чи ходити, одягатися і їсти. Усе залежить не тільки від ступеня складності хвороби, індивідуальних особливостей дитини, а й від бажання батьків.

3 грудня 2022 року відзначатиметься 300–річний ювілей видатного філософа–просвітителя Григорія Сковороди. Чимало для популяризації творчості українського генія зробив композитор–кобзар Петро Приступов, який упродовж 40 років оживлює музикою його поезії і на сьогодні створив цілісну програму поширення сковородинських ідей серед громадськості. «Я зіткнувся з цією постаттю вперше — очі в очі, — на Хрещатику, — розповідає пан Петро. — Це правда! Якщо хтось тримав у руках двотомне видання 1973 року, то там із білої суперобкладинки на нас дивиться таке прекрасне аскетичне обличчя. Літнім днем я йшов Хрещатиком і побачив у вітрині книгарні це обличчя. Воно притягнуло мене: «Хто це?» Підходжу — Сковорода! Я зайшов, розкрив книгу — там усе написане незрозумілою давньою мовою...». Пан Петро таки придбав двотомник, читав... А через два дні прибіг до книгарні, купив ще два двотомники і подарував друзям.

Близько двадцяти народів постраждали в ХХ столітті від геноцидів, учинених імперськими чи авторитарними урядами. Про жоден iз них у СРСР говорити й писати не годилося. Про «голодовку» в Україні таємно переповідали в родинах, не знаючи реальних масштабів злочину. «Лише нещодавно науковці підійшли до розуміння цього злочину проти українців у міжнародному контексті, почали порівнювати Голодомор з іншими злочинами геноциду та робити спроби вписати його в міжнародне правове поле», — зазначив відомий історик, екс–директор Архіву СБУ Володимир В’ятрович, відкриваючи науковий семінар «Голодомор у світлі політики масового винищення населення у ХХ столітті» у Києво–Могилянській академії

«Ця книга — стислий виклад знань, набутих мною за десятки років, — каже доктор антропології й етнології, професор Київського та Щецинського (Польща) університетів Сергій Сегеда. — Загальна ідея книжки — показати найглибші витоки фізичного типу й етнічної історії нашого народу. Усі народи в історії якоюсь мірою взаємодіють, їхні долі перетинаються. Утім, починаючи вже від доби палеоліту, можна простежити, як формувалися фізичні риси українців». Книгу «У пошуках предків: антропологічна та етнічна історія України» видала інформаційно–аналітична агенція «Наш час» у своїй серії «Невідома Україна». З неї можна дізнатися, зокрема, про що розповідають науковцям зуби, кров і відбитки пальців; навіщо репресували українських антропологів, «звідки прийшли» трипільці і чи була «спільна колиска» трьох братніх народів… Також Сергій Сегеда описує, як створювалися антропологічні портрети відомих постатей минулого — Нестора Літописця, Івана Сірка, князя Ярослава Мудрого — і якими є антропологічні типи сучасних українців.

Днями в ЗМІ з’явилася звістка, що масові поховання черниць, виявлені кілька років тому під час розкопок під «Мистецьким арсеналом», буде перенесено до Фролівського монастиря, що на Подолі. За даними «Комсомольськой правди», таке перепоховання, що мусить відбутися до кінця року, благословив митрополит УПЦ Московського патріархату Володимир. Це ж видання поспішило повідомити, що «вчені вирішили, що мати Мазепи є серед останків». Насправді, як з’ясувала «УМ», однозначної думки про віднайдення останків саме ігумені Марії Магдалини (в миру — Марини Мазепи) немає. Але повідомлення про перепоховання ставить низку інших запитань, зокрема, чи варто переносити прах 260 черниць туди, куди вони за життя добровільно переїжджати не хотіли? Але почнімо з давньої, сумної історії про те, як цар Петро І нищив «самостійника» Мазепу та його рід і зрівнював iз землею українські монастирі.

Це була настільки потужна постать визвольного руху, що працівники «червоного» адміністративного апарату і спецслужб упродовж десятиліть називали «петлюрівцями» всіх прихильників самостійної України. Гучний судовий процес над убивцею Симона Петлюри Самуїлом Шварцбардом, що 26 жовтня 1927 року завершився виправданням «кілера», перетворили на судилище над непокірною Україною. Аби довести: лише червоне ярмо здатне стримати напівдиких антисемітів, різунів–садистів, яких так багато на українських теренах. Тільки сьогодні, коли відкрилися засекречені архіви, вчені змогли дізнатися про широкий контекст цього дивного дійства в паризькому Палаці правосуддя...

Діти з особливими потребами — не лише ті, хто на інвалідних візочках. Загалом приблизно мільйон юних українських громадян мають ті чи інші психофізичні порушення і потребують додаткових ресурсів для навчання. Як стверджують фахівці, з кожним роком таких «нестандартних» дітей більшає. Понад 40 тисяч із них навчаються в спеціалізованих інтернатах, приблизно 10 тисяч — удома, за індивідуальними програмами та дистанційно. Згідно з Конвенцією ООН з прав дитини, що ратифікована Україною в 1991 році, усі вони мають право на безкоштовну освіту в будь–якому державному закладі, на рівні з повносправними однолітками. Доведено, що діти з порушеннями починають краще розвиватися, коли з домашнього «ізолятора» чи зі спецінтернату потрапляють у розмаїтий дитячий колектив. Там у них задіюється дивовижна людська здатність, тим сильніша, чим особа молодша: пристосовуватися до середовища. Утім гарантоване право на «включення» в соціум потрібно ще виборювати. Така «боротьба» триває в нас уже другий десяток літ. Поступово розробляються і впроваджуються навчальні програми, накопичується досвід у експериментальних школах. І все чіткіше окреслюються перешкоди, нестачі й потреби для повноцінного впровадження інклюзивної форми освіти.

На початку липня Центр досліджень визвольного руху та Меджліс кримськотатарського народу стали членами Європейської платформи пам’яті та сумління. Цю коаліцію за підтримки Європарламенту зініціювали представники народів, свого часу охоплених соцтабором. Увійшовши до безкордонної співдружності, вони відчули, що мешканці західної частини Європи переважно не мають уявлення про реалії життя в час «побудови комунізму». Частина «західняків» щиро вірила в досягнення «радянського раю на землі», не цікавлячись наслідками червоного режиму для своїх східних сусідів. Тепер виникла потреба узгодження історичної пам’яті, взаємопорозуміння і, врешті, засудження масштабних злочинів проти людяності.

Борис Возницький, директор Львівської картинної галереї, завдяки якому сотні історичних пам’яток на теренах України врятовані, відновлені та збережені у відповідно обладнаних приміщеннях, був категорично проти передачі «на депозит» картин пензля Мартина Альтомонте з галереї до костелу, що в мiстi Жовква.

Знелюднені українські землі по той бік кордону з Польщею у дослідників–етнографів асоціюються з чорнобильським пустирищем. «Там села, де немає вже хат, лише недоглянуті сади й зарослі цвинтарі, — розповідає «УМ» свої враження від відвідин Лемківщини відомий етномистецтвознавець Михайло Селівачов. — І на всьому цьому лежить печать тимчасовості. Це пустка в центрі Європи». За словами вченого, ці звільнені від українців у 1947–му землі так і не змогли освоїти й повністю заселити поляки. Вони побоювалися, що от–от нагрянуть українці і мститимуться за грабунки. У 1960—80–ті роки занедбана Лемківщина стала чимось на зразок Сибіру для поляків. Там селили засуджених за дрібні злочини. Наприкінці ХХ століття туди дозволили повертатися виселенцям та їхнім нащадкам. Однак вони на той час уже прижилися на нових теренах...