Суд над Петлюрою

25.10.2012
Суд над Петлюрою

Це була настільки потужна постать визвольного руху, що працівники «червоного» адміністративного апарату і спецслужб упродовж десятиліть називали «петлюрівцями» всіх прихильників самостійної України. Гучний судовий процес над убивцею Симона Петлюри Самуїлом Шварцбардом, що 26 жовтня 1927 року завершився виправданням «кілера», перетворили на судилище над непокірною Україною. Аби довести: лише червоне ярмо здатне стримати напівдиких антисемітів, різунів–садистів, яких так багато на українських теренах. Тільки сьогодні, коли відкрилися засекречені архіви, вчені змогли дізнатися про широкий контекст цього дивного дійства в паризькому Палаці правосуддя...

 

«Вища міра» для політика

«Єдина галузь, де петлюрівське військо мало змогу показати себе за весь час існування, — це єврейські погроми. Петлюрівська кіннота набула величезного досвіду щодо розтрушування пір’я з перин, а піше військо з не меншим завзяттям пороло животи вагітним жінкам та виймало старим очі... Після якогось, скажімо, чотиригодинного проскурівського чи бердичівського погромів на вулицях знедолених міст валялися тисячі по–мистецьки покалічених трупів», — писав у своїй книжці «Шлях зрадництва й авантюр» майор держбезпеки, начальник секретно–політичного відділу НКВС УРСР Борис Козельський (у 1936–му застрелився).

У 1927–му судовий процес над Шварцбардом супроводжувався багатьма публікаціями в часописах різних країн, де мальовничо описувалися «звірства петлюрівців»: мовляв, «люди, які це пережили, позбавилися глузду, і ліси України в ті часи були переповнені божевільними...». Убивцю ж Симона Петлюри змальовували як благородного месника–месію, що «головному погромнику» відплатив за смерть тисяч євреїв. Тим часом у радянській пресі убитому інкримінувалися не єврейські погроми, а «ворожа ідеологічна концепція» та діяльність незалежного від радянського еміграційного українського уряду.

«Чому ж убили саме Петлюру, а не Денікіна, Волинця, Булака–Балаховича чи когось іншого з відомих погромників, які на той час теж перебували в Парижі?» — риторично запитує доктор історичних наук, завідувач кафедри історії Національної академії оборони України Сергій Литвин. Воєнний історик нагадує, що ще у 1921 році в УСРР відбувся заочний судовий процес проти членів уряду Української Народної Республіки. Вирішено «стосовно колишнього члена Генерального секретаріату, Голови Директорії і головного отамана... застосувати вищу міру». Утім через те, що він не заарештований, Петлюру оголосили «поза законом».

У своєму дослідженні професор Сергій Литвин, опираючись на відкриті архівні джерела, свідчить, що більшовики через своє посольство в Парижі надали належні матеріальні засоби, щоб паризький процес пішов у потрібному їм напрямi. Наприклад, «за спеціальним рішенням політбюро ЦК КП(б)У від 18 лютого 1927 року на відрядження в Париж відомого партійного діяча Миколи Попова було виділено чималу суму — 2400 карбованців». А історик Юрій Шаповал віднайшов і опублікував листа члена колегії Народного комісаріату іноземних справ СРСР Олександра Шліхтера до генерального секретаря ЦК КП(б)У Лазаря Кагановича, написаного після розгляду на політбюро ЦК КП(б) У питання «Про процес Шварцбарда». У тому листі вказано, як слід спрямовувати процес, які документи надати адвокатові, яких свідків направити і від яких убезпечитися.

Найманий «месник»

У часописі «Тризуб», зініці­йованому Симоном Петлюрою в Парижі, детально висвітлювався хід судового процесу над Шварцбардом. Повідомлялося, що психіатрична експертиза з’ясувала, що він здоровий, утім складає враження фанатика. Про свій злочин Шварцбард розповідав «із захопленням, iз садистичною насолодою». Слідство довело, що з п’яти куль, що влучили в Симона Петлюру, підсудний чотири випустив уже в лежачого. Він дочекався поліцейського і заявив, що «застрелив убивцю». На запитання судді: «Звідки ви знаєте, що погроми були організовані Петлюрою?» взявся розповідати, що українці, починаючи від часів Хмельниччини, «постійно вирізували євреїв».

Наприкiнцi свiдчення почав плутатися в розповіді про свої колишні судимості. Запевняв, що не служив у Червоній армії і, звісно ж, був вільним від зв’язків iз комуністами. Хоча відомо, що в 1917—1920 роках Шварцбард перебував у складі каральних спецгруп ГПУ в Україні, воював в «інтернаціональному полку» із селянами на півдні України та в дивізії Котовського — проти ­військ УНР. У 1920–му перебрався до Парижа і тихо працював годинникарем. «У поліційському архіві в Парижі мені потрапила в руки одна справа про Шварцбарда, — розповів «УМ» професор Монреальського університету історик Роман Сербин. — 8 поліцейських звітів (з 21 грудня 1921— 25 січня 1922) про діяльність Шварцбарда у Парижі свідчать, що він був головою групи комуністів».

На одному з судових засідань зачитали свідчення колишнього більшовицького підкомісара Елії Добковського, який довів зв’язок Шварцбарда з резидентом радянської розвідки в Парижі Михайлом Володіним. Добковський засвідчив, що Володін мав чималі кошти і хвалився, що сприяв убивству Симона Петлюри. Добковський пов’язав розправу з Петлюрою із резолюцією Комінтерну про доцільність політичних убивств, прийняту 9 січня 1926 року. Відомо, що Володін брав участь у терористичних акціях на Далекому Сході у 1920—1921 роках, організовував повстання комуністів у Чехії і працював у більшовицькій місії в Берліні. До Парижа прибув у серпні 1925–го. Там на з’їзді французьких соціалістів прикинувся бідним емігрантом і познайомився з генералом УНР Миколою Шаповалом, який жив неподалік Петлюри. У нього й оселився. Потім на якийсь час зник і знову з’явився в Парижі в січні 1926–го. Елія Добковський познайомив резидента зі Шварцбардом.

Суд як злочин

Судовий процес над Самуїлом Шварцбардом відбувався з 18 по 27 жовтня 1927 року в паризькому Палаці справедливості. Адвокатом убивці був Анрі Торес — представник радянського консула в Парижі. Від цивільної сторони виступали Сезар Кампінчі і Альберт Вільм. «Його адвокату, блискучому оратору комуністу Анрі Торесу вдалося спрямувати суд у бік не розгляду факту вбивства, а дискусій щодо погромів в Україні, українсько–єврейських відносин», — нагадує відомий історик Владислав Гриневич. — Адвокат Шварцбарда переконав присяжних, що Петлюра — організатор масових убивств, а його клієнт — патріот Франції.

Понад 200 документів, які свідчили про намагання Петлюри та його уряду зупинити погроми, не були взяті до уваги. Деякі свідки відмовилися від своїх показань під тиском. Скажімо, Володимир Жаботинський, який спершу рішуче виступив на захист честі убитого. Із закликом виправдати Шварцбарда виступили відомі люди: Марк Шагал, Альберт Ейнштейн, Максим Горький, Ромен Ролан, Анрі Барбюс.

Журнал «Тризуб» надрукував статтю першого міністра закордонних справ УНР Олександра Шульгина «Злочинність чи наївність». У ній ішлося про анкету Ліги прав людини про погроми в Україні, яку заповнили відомі люди у Франції: політики, письменники, науковці. Шульгин наголошував, що ці люди «взяли на себе сміливість говорити про справи, в котрих нічого не розуміли».

Однак, судячи з висвітлення суду в журналі «Тризуб», не всі були в захопленні від Шварцбарда. Так, адвокат Кампінчі переконував, що: «Петлюру вбито не через те, що він був нібито катом, а через те, що він був вождем...». Він наголосив, що коли Шварцбарда виправдають, це призведе до подальшої ненависті та помсти. Прокурор Рейно зазначав, що ця справа, що має світове значення, висвітлена неправдиво. Він доводив, що роль месника не підходить для холоднокровного Шварцбарда. І закликав судити вбивцю за злочин з обтяжливими обставинами. Утім після таких виступів адвокат Торес мальовничо розповів, як страждав Шварцбард, спостерігаючи погроми в Україні...

Шварцбарда виправдали, присудивши штраф — один франк. За те, що забруднив тротуар кров’ю.

Насильство з неправдою

«Серед частини ізраїльського народу Шмуель Шварцбард має пошану, — коментує «УМ» науковий редактор «Короткої єврейської енциклопедії» Абрам Торпусман. — У Єрусалимі є вулиця Шварцбарда. Проте більшість народу цього імені не знає. У підручниках для школи про нього не пишуть».

Пан Торпусман переконаний, що Симон Петлюра присвятив своє життя справі української незалежності. Тільки для цього він створював армію і лише на це її націлював. А погроми шкодили справі незалежності і він з ними боровся. «Слідом за моїм покійним старшим другом Яковом Сусленським я вважаю актуальним завданням для єврейських істориків приєднатись до висновку, що провина Петлюри перед єврейським народом полягає не в тому, що він був погромником, а у тому, що він недостатньо протистояв погромникам», — каже вчений. І нагадує, що за таке не засуджують до розстрілу. Після суду над Шварцбардом, вважає він, пошук і покарання справжніх погромників уже нікого не ­цікавили.

Як наголошує професор Литвин, «під час суду не прозвучало звинувачення на адресу більшовицької Росії як істинного вбивці». Можливо, це дало привід ідеологу «остаточного вирішення єврейського питання» Альфреду Розенбергу теоретизувати, що саме «єврейська світова преса і єврейські фінансові магнати доклали спільних зусиль, щоб французький суд виправдав убивцю».

Абрам Торпусман нагадує, що до 1926–го націоналісти Західної України були прихильними до євреїв. Однак усе змінило вбивство Петлюри, а згодом і Євгена Коновальця, що пильнував за порядком в еміграції. І коли в 1941–му Західну Україну окупували нацисти, вже не було настільки сильних постатей, що стримували б підбурену пропагандою стихію. А масове вбивство євреїв у Львові 25–27 липня отримало назву «днів Петлюри». За словами львівського науковця Василя Расевича, між істориками досі тривають дискусії, чи була це помста за смерть Симона Петлюри.

 

ВАРТО ЗНАТИ

Після Симона Петлюри на замовлення радянських спецслужб були знищені й інші видатні українські діячі Євген Коновалець (1938 р.), Лев Ребет (1957 р.), Степан Бандера (1959 р.).

 

ЦИТАТА «УМ»

«Для багатьох євреїв, які вважали себе росіянами, всю вину за погроми було легше скласти на Петлюру та українців, ніж на Денікіна з його російськими генералами».

Орест Субтельний,
історик

  • Викинемо орду із Храму

    Кремлівський цар Ірод, прикидаючись миротворцем, винайшов нову формулу брехні, твердячи, що, мовляв, «русскіє і украінци — єдіний народ». Але ж звідки тоді споконвічна війна вовків в овечій шкурі проти нашої Вітчизни, чому геніальний Василь Симоненко писав: «Україно, ти моя молитва, ти моя розлука вікова, гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права»? >>

  • «Марусю, мовчи! Тут на базарі яєць більше, ніж у нас картоплі»

    Весна вже покликала господарів у поле. На базарах не проштовхнутися: люд вибирає насіння та міндобрива, шукає, чим би земельку покропити, щоб бур’яни не росли і зайвий раз не брати сапу до рук. «Візьміть ще оцей перепарат, під корінь внесете. Він стимулює ріст і зміцнює рослину», — припрошує продавець молоду жіночку, яка купує яскраві пакети з імпортним насінням. >>

  • Загиблих треба шанувати, а не робити з них дороговкази

    У 2012 році в лісовому урочищі поблизу села Мощена, що біля Ковеля, з’явилося нове військове кладовище. Навесні 1944 року тут точилися кровопролитні бої за Ковель, тому солдатських поховань у цій місцині є ще чимало. Відшукати їх і навіть ідентифікувати — справа благородна й необхідна. Бо війна справді не закінчена доти, доки не похований її останній солдат. >>

  • За бабці Австрії і під Російською імперією

    На початку ХХ століття Українська держава відновила свою незалежність, яку два її історичних сусіди — західний (Польща) та північний (Росія) — хитрощами, підступністю та збройною агресією ліквідували, а Україну загарбали та поділили між собою. >>

  • Рахівниця й тоталітаризм

    Як відомо, минулорічної весни наше Міністерство культури заявило про необхідність створення в Україні музею тоталітаризму, який би розкривав весь масштаб злочинів комуністичного режиму проти українського народу. >>

  • Норвезькі остарбайтери

    Лубенський благодійний фонд «Надія і Батьківщина» впродовж багатьох років розшукує в Україні громадян, які під час Другої світової війни були вивезені на примусові роботи до Норвегії, і підтримує творчі контакти з відповідними норвезькими установами. >>