Християнство привнесло у світ дивні, незрозумілі часом навіть нам, сьогоднішнім, ідеї. Скажімо, що людина насправді не є залежною від долі, суспільного статусу, етнічного походження чи вмісту гаманця. Що не помста–відплата реально покращує якість життя, а навпаки — прощення. Що вищою цінністю є правда і свобода, зокрема свобода вибору. Нині на таких–от принципах базується демократичний державний устрій, впроваджений на більшості теренів земної кулі. Чи згадуємо ми, українці, обираючи «європейський шлях», що смачні пшеничні булки, крашанки і ковбаска — це ще не все, чим славний Великдень?

Про духовно–громадянське значення Пасхи «УМ» запросила розповісти провідника Української автокефальної православної церкви, богослова і публіциста архієпископа Харківського і Полтавського Ігоря (Ісіченка).

Микола Лисенко ще під час навчання в університеті одночасно з вивченням української мови захопився витворюванням мови професійного українського музичного мистецтва на народній основі. Врешті, став основоположником української класичної музики та професійної музичної освіти в Україні. Прем’єра його «Різдвяної ночі» 24 січня 1874 року ознаменувала народження української опери. Микола Лисенко чимало чого впроваджував першим в Україні. Скажімо, 1908 року очолив першу легальну українську громадсько–політичну організацію «Київський український клуб» та першу всеукраїнську організацію — «Об’єднаний комітет зі спорудження пам’ятника Шевченкові в Києві». Цікаво, що за першою освітою Лисенко був біологом. Природничий факультет Київського університету він закінчив з відзнакою і захистив дисертацію про нитчасті водорості...

На його полотнах яріє боротьба: руху й непорушності, поступу й застиглості, сили бажань і байдужості. Кольори настільки чисті, що відлунюють звуками. «У кожному своєму творові стараюся шукати музики, — зізнавався Новаківський. — Під час малювання чую цілі симфонії». Темпераментний колорист легко прищеплював на українському грунті нові ідеї. Коли на Краківській виставці 1911 року митрополит Андрей Шептицький побачив харизматичні картини Новаківського, зокрема, його автопортрет у вишитій сорочці, то відчув: ось хто очолить Академію мистецтв.

Цей художник–киянин, академік мистецтва, кавалер ордену Св. Анни ІІ ступеня, свої картини про традиційний український побут успішно виставляв у Мюнхені, Берліні, Парижі. Частина його картин відтоді зберігається за кордоном. Скажімо, картину «Вихід з церкви у Страсний четвер» придбав після виставки один з музеїв Мюнхена. А картину «Гопак», експоновану в паризькому салоні, купив Лувр. Один iз найуспішніших митців кінця ХІХ століття, учитель Олександра Мурашка, Фотія Красицького, Казимира Малевича, здобув славу ліричними сюжетами з життя українського села, що часто мали громадянський та правозахисний підтекст.

Про цього чільного діяча Організації українських націоналістів у підручниках з історії не згадується. Наукової, тим паче науково–популярної, книжки чи документального фільму про цю постать ніхто ще не створив. Проте, професор Лев Ребет — інтелектуал, теоретик нації та націоналізму, один з ініціаторів проголошення Акту відновлення Української держави, свого часу чи не найбільше посприяв поширенюю визвольної ідеї серед молоді Західної України й Волині. Що, врешті, призвело до велелюдного руху опору і створення Української повстанської армії.

Нащадок запорозьких козаків, генерал Петро Григоренко у другій половині ХХ століття продовжував традиції Січі — по суті, першої демократичної республіки. «Це була людина висхідної дороги. Вважалося, що, коли дослужишся до генерала, академіка, матимеш голос. Тоді вже пильнували свої посади, боячись їх утратити. І це рідкісний випадок, коли генерал став в обороні громадянських прав, — розповідає «УМ» колишній радянський політв’язень Євген Сверстюк. — Звичайно, генерали на той час відвоювалися і просто собі жили. А цей — завідував кафедрою військової кібернетики у Військовій академії ім. Фрунзе в Москві, стежив за подіями у країні і не закінчив своєї війни у 1945 році. Навпаки, почав цікавитися: чому найбільш озброєна армія терпіла такі катастрофічні поразки. За такий інтерес його виключили з Компартії. Потім «зцілювали» у спеціалізованій психіатричній лікарні. Але він уже мав міжнародне визнання як людина чесного масштабного мислення і великої мужності».

Після психіатричної лікарні Григоренко знову піднімається. Він очолює Українську Гельсінську спілку. Радянське керівництво планувало позбавити генерала групи впливу, виславши за кордон. Однак він стає «послом» України у світовому співтоваристві. Публіцист Сергій Грабовський відзначає, що Григоренко пройшов складний шлях від різноманітних проектів удосконалення комуністичного ладу до усвідомлення злочинності самої ідеї комунізму та його різновидів — совєтського, китайського, кубинського.

«Це був один із дуже важливих етапів державотворення. Демократична Народна рада пропонувала через символіку ствердити наступність нашої державності. Адже тризуб вказує на правонаступництво Києва щодо політичної та культурної спадщини Київської Русі.

Що змушує мільйони людей з українською ідентичністю — в Україні й діаспорі — майже 100 літ поспіль 29 січня згадувати хлопців, загиблих на морозному полі поблизу залізничної станції Крути? Те, що серед них було чимало 18–річних? Але ж і в наш час саме таких юнаків мобілізують до війська. Те, що вони, як змальовують майстри красного слова, були «наївні, ненавчені, беззбройні»? Але ж насправді вони записалися добровольцями до куреня Січових Стрільців, отримали однострій і зброю, отримали початкову військову підготовку. Те, що «більше нікому було захищати Київ»? Але ж на всіх теренах України точилися бої, а частина військ була змушена захищати столицю зсередини, від більшовицького повстання на заводі «Арсенал». Директор Музею Української революції, відомий історик Олександр Кучерук переконаний, що знаковість Крутянського бою — в гідності його воїнів: «Над полоненими більшовики знущалися, а потім розстріляли. Відомо, що ніхто з них не просив пощади. Хлопці не понашивали собі червоні зірки і не обернулися воювати проти України. Тому вони стали зразком для наступних поколінь».

Вогненно–творча художниця, що на своїх полотнах усе побачене могла структурувати й трансформувати у безпредметну гру кольору, простору й ритму. Новаторка й засновниця новітніх напрямів у живописі, театральному мистецтві, дизайні одягу й інтер’єру, педагогіці... При цьому Олександра Григорович (у заміжжі Екстер) завжди залишалася шляхетною пані, блискуче освіченою, вправно володіла академічним рисунком.

У просвітницькій кампанії минулих років щодо Голодомору було чимало поспіху, помилок, неточностей. «Спогади очевидців» часом збирали непідготовлені люди і «літературно обробляли», меморіальні хрести встановлювали за рознарядкою з обласних та районних держадміністрацій. Учителі в школах не завжди були підготовлені до проведення Уроку пам’яті в останню суботу листопада. Поза тим, незмінна позиція Віктора Ющенка за роки його президентської каденції дала поштовх і змогу науковцям активно досліджувати цю тривалий час заборонену тему, педагогам–новаторам — розробляти авторські програми та посібники, митцям — створювати фільми, музику, картини. Про кожен зі здобутків наших співгромадян у галузі національної пам’яті не розповідалося у ЗМІ, їхня праця часто залишалася непоміченою. Але загалом у країні панувала атмосфера відродження, виходу з амнезії. Старше покоління через біль і страх вперше почало говорити вголос про жахіття, які випало пережити.

Нині ситуація змінилася. Однак науковці й надалі працюють, а талановиті вчителі навчають дітей досвіду Голодомору — аби не повторився. Тим часом світ завдяки раптовому пробудженню інтересу до злочинів «червоного» режиму все більше звертає уваги на історію країни в центрі Європи, націю якої свого часу так і не змогли подолати, навіть застосувавши жахливий штучний голод.