Уже другий рік поспіль іноземні волонтери намагаються подовжити життя одній із чотирьох найстаріших у СНД циркових будівель. Цього літа до Харкова приїхали чотирнадцять молодих добровольців iз шести країн світу. Як повідомила координатор міжнародних проектів Ольга Король, серед них немає професіоналів, які б знали будівельну справу, але брак навичок хлопці та дівчата планують компенсувати власною енергійністю і бажанням вчитися. Свого слова гості дотримали, оскільки за два тижні навели справжній лад у реквізитній дитячої циркової школи–студії — винесли непотрібні речі, зняли зіпсовану часом підлогу і забетонували її заново. «Волонтери нам дуже допомогли, — каже головний інженер творчої дирекції з підготовки циркових атракціонів Олександр Власенко. — Виконану ними роботу ми б самотужки навряд чи осилили».

Якось у «Кримській світлиці» — єдиній україномовній газеті в автономії — з’явилася невелика замітка Ахтема Алієва: «Мне 60 лет, но я все равно изучу украинский язык!». З Артемом Алієвим я зустрівся в Грушівській школі, що в гірському Криму неподалік Судака. Туди непосидючий кримський татарин приїхав, щоб домовитись про озеленення. Він хоче прикрасити Крим, та й усю Україну, трояндовими кущами. Особиста історія пана Алієва цілком вкладається в траєкторію життя його народу: від виселення совєтами до повернення на рідну землю. Втім Ахтем Алієв повернувся до Криму ще за радянської влади — непроханий, не зрозумілий ніким, людина–виклик.

Дводенне велелюдне вшанування пам’яті героїв Холодного Яру на Кіровоградщині та Черкащині зацікавило не багатьох телевізійників. Лише телеканали «24», ТВІ, а також «5–й канал» показали короткі відеосюжети про історичну реконструкцію подій, панахиду і закладення музею в селі Мельники Черкаської області. Для державного Першого Національного, який фінансується за рахунок наших податків, цікавішими видаються новини про колекції молодих дизайнерів у Колумбії та рятування блакитного кита у Шрі–Ланці. На сайті каналу «1+1» ТСН.ua у рубриці «День в історії» про 17 квітня читаємо: «У цей день запровадили податок на носіння бороди, прийняли рекордну кількість іммігрантів, створили гелікоптер–амфібію, випустили Ford Mustang, «У світі тварин» і ще й відкрили Палац «Україна». Істинно — «інформація розваг». Суспільно важливу інформацію — за усними побажаннями можновладців чи з причини запопадливого «прогинання» — телемовники, за незначним винятком, ігнорують.

У Холодному Яру нині цвіте ряст. Так само, як у квітні 1920 року, коли останній бій проти більшовиків прийняв тут головний отаман Холодного Яру Василь Чучупака. Пом’янути його й усіх загиблих героїв Холодноярської республіки, що діяла на Чигиринщині з 1919 по 1922 роки, до колишньої столиці — села Мельники — у Вербну неділю прибуло з усієї України не менше люду, ніж приїздить на Чернечу гору, коли Україна вшановує Тараса Шевченка.

Три роки поспіль на подвір’ї столичного комбінату «Художник» припадає пилом, снігом і дощем пам’ятник гетьману Івану Мазепі. У кар’єрі на Дніпропетровщині чекає свого часу гранітний постамент у вигляді дзвона. Його, за задумом скульптора, оперізуватиме бронзова стрічка з гербом гетьмана Мазепи. Цей майже триметровий у діаметрі різьблений «пояс» також відлито. Ще одна частина постаменту чекає свого часу на гірничодобувному і каменеобробному комбінаті «Біличі», що під Києвом. Словом, усі деталі пам’ятника давно готові, залишилося їх тільки встановити. Не готова лише Полтава — меру міста Олександру Мамаю забракло мужності, аби поставити крапку в поневіряннях пам’ятника Мазепі.

Позавчора біля пам’ятника гетьману зібралися Президент України 2005—2010 років. Віктор Ющенко, екс–голова Полтавської облдержадміністрації Валерій Асадчев, директор комбінату «Художник» Валерій Шевелюк, президент комбінату «Біличі» Анатолій Повзик, скульптор Микола Білик та архітектор Віктор Шевченко. Всі вони так чи інакше причетні до створення монумента, а тому й уболівають за його долю. Віктор Ющенко вражений і красою величного пам’ятника, і його незавидним становищем. «Це ганьба, що пам’ятник Мазепі досі стоїть на задвірках комбінату, — каже Віктор Ющенко. — Це тільки хохли або малороси можуть таке чинити! Бо українці не допустили б такого ставлення до своєї історії та пам’яті про патріотів».

На Берестейщині, що на теренах Білорусі, проживає близько 900 тисяч українців, точніше їхніх нащадків. Чому нащадків? Тому що Сталін у 1939 році приєднав цей регіон до Білоруської РСР, і це не могло не позначитись на самоідентифікації місцевого населення.

«Підтримуємо відкритий лист до громади та до влади міста Полтава з приводу встановлення пам’ятника Івану Мазепі. Шумілов Юрій Андрійович, 76 років, професор Національного технічного університету України «КПІ»; Шумілова Світлана Олександрівна, 70 років, пенсіонер; Дяченко Петро, 28 років, фахівець з інформаційних технологій; Гельгер Галина Миколаївна, 68 років, інженер, усі — Київ».

Це — текст одного з типових листів, які великим потоком надходять у редакцію «УМ» на підтримку встановлення в Полтаві багатостраждального пам’ятника гетьману Мазепі. Лише за десять днів від оголошення «Україною молодою» акції щодо збирання підписів ми отримали понад півтисячі листів із різних куточків країни. Люди, гуртуючись, стають на підтримку увічнення пам’яті Івана Мазепи в Полтаві цілими сім’ями, досилають цілі списки з автографами родичів, друзів, сусідів, колег.

Нагадаємо, йдеться про те, що гроші на пам’ятник видатному гетьману–будівничому з ініціативи полтавських активістів–«просвітян» збирали всім миром. Він уже готовий, однак ніяк не може посісти своє місце в Полтаві — тамтешня влада, спершу погодившись на встановлення статуї в центрі міста, дала задній хід на догоду проросійським силам, які бачать у Мазепі лише «зрадника». Відкритий лист за встановлення пам’ятника, надрукований в «УМ» від 17.02.2011, підписали Віктор Ющенко, його соратники по партії «Наша Україна», знані українські митці.

«Економіка — наслідкова; щоб досягти в ній успіхів, слід вирішити стратегічне завдання — становлення нації. Коли нація консолідована, сильна, то вона демонструє чудеса в економіці. Нація ж, яка починає з розмов про пенсію та зарплату і жертвує словом, свободою чи журналістом, не матиме хліба.

Якщо спитати пересічного українця, що йому відомо про Слобідську Україну, не кожен відповість, що йдеться про територію сучасних Сумської, Харківської та Луганської областей. Ще менше згадає ще й про так звану Східну Слобожанщину (або Подоння) — етнічні українські землі, розташовані нині в межах частково Курської і Бєлгородської й переважно Воронезької областей Російської Федерації. Під час нещодавньої подорожі Воронежщиною у складі делегації Української Всесвітньої Координаційної Ради (УВКР) автор відчув тут справжній український дух. Бо рідну мову (так званий слобожанський говір) на півдні області можна почути ледь не скрізь. Чого не скажеш про сусідню Луганщину. І це при тому, що українське Подоння територіально охоплює майже третину адміністративної мапи Воронезької області. Звісно, русифікація зачепила й ці терени, із кожним переписом у РФ кількість тих, хто називає себе українцями, поступово зменшується, а мова й традиції забуваються. В офіційних установах люди спілкуються російською, а рідною говiркою — на вулиці та вдома. Але якщо у Воронежі представникам української діаспори зручно прикидатися росіянами (бо в обласному центрі вони складають меншість), то на півдні області етнічні українці краще пам’ятають своє коріння. Адже їхні пращури заселили цей край ще з середини ХVII століття. Тож коли професор–фізик 20 років на голому ентузіазмі бореться за права українців мати недільні школи, газети й телебачення рідною мовою; коли власнику української кухні у Воронежі погрожують розправою за вивішений над закладом жовто–блакитний прапор, а він стоїть на своєму; коли подружжя пенсіонерів на дачі налаштовують радіо на українські хвилі й слухають прямі включення з Верховної Ради; коли бізнесмен iз Розсоші разом з однодумцями засновує і спонсорує фестиваль української культури; коли стримана чиновниця під час вечері у ресторані несподівано виходить на сцену і співає вживу для гостей з України «Червону руту» — ти розумієш, що Україна тут ще не вмерла і що вона, справді, сягає від Сяну до Дону.

Альтернативою державному Інституту національної пам’яті, який уряд Миколи Азарова підпорядкував комуністам, став утворений 23 жовтня на базі товариства «Меморіал» Громадський інститут історичної пам’яті. Цей проект реалізується спільно з «Інститутом Президента Віктора Ющенка «Стратегічні ініціативи», Міжнародним фондом «Україна 3000» та іншими громадськими організаціями. До ради інституту історічної пам’яті входять відомі історики, зокрема Володимир Сергійчук, Василь Шендеровський, Володимир В’ятрович, Іван Патриляк. Громадська установа має потужну дослідницьку базу: всі розсекречені документи архіву СБУ і зовнішньої розвідки в електронній версії. Музейна експозиція «Народна війна», що нещодавно експонувалася в «Українському домі», а нині виставлена в постійній експозиції Музею совєтської окупації (вул. Стельмаха, 6–а) стала першою спільною працею новоствореного інституту і товариства «Меморіал». За виявленими архівними документами, вперше подаються статистичні дані про кількість підпільних антибільшовицьких організацій та повстанських загонів, кількість селянських збройних повстань у всіх тогочасних дев’яти губерніях України. Про історію опору 1917 — 1932 років та ідею експозиції — наша розмова з ініціатором виставки, головою київського «Меморіалу» Романом Круциком