Крим і Західну Україну чомусь прийнято вважати полярними регіонами нашої держави. Нібито прогнозувати якесь зближення чи взаємну симпатію між цими «полюсами» можна хіба що в далекій перспективі. Тим паче коли йдеться про Севастополь — головну базу Чорноморського флоту Росії. Українську мову на його вулицях не почуєш. Місцеве українство звикло жевріти в умовах «гетто», не надто переймаючись своєю несвободою. Мовляв, мовна ситуація в Харкові, Одесі, Запоріжжі не набагато краща. Утім підстави для оптимізму таки є, бо у «місті російської слави» мешкають люди, здатні ламати усталені стереотипи.

Якось у «Кримській світлиці» — єдиній україномовній газеті в автономії — з’явилася невелика замітка Ахтема Алієва: «Мне 60 лет, но я все равно изучу украинский язык!». З Артемом Алієвим я зустрівся в Грушівській школі, що в гірському Криму неподалік Судака. Туди непосидючий кримський татарин приїхав, щоб домовитись про озеленення. Він хоче прикрасити Крим, та й усю Україну, трояндовими кущами. Особиста історія пана Алієва цілком вкладається в траєкторію життя його народу: від виселення совєтами до повернення на рідну землю. Втім Ахтем Алієв повернувся до Криму ще за радянської влади — непроханий, не зрозумілий ніким, людина–виклик.

На Берестейщині, що на теренах Білорусі, проживає близько 900 тисяч українців, точніше їхніх нащадків. Чому нащадків? Тому що Сталін у 1939 році приєднав цей регіон до Білоруської РСР, і це не могло не позначитись на самоідентифікації місцевого населення.