Французів усе більше дратує снобізм і, головне, дорожнеча їхньої головної курортної території — Лазурового узбережжя. Відпочити влітку в Ніцці, Канні чи Сен–Тропе можуть дозволити собі переважно особи з доходом помітно вищим від середнього.
Незалежне й горде місто заможних бюргерів. Купецький центр середньовічної Європи. Морський порт, розташований за 20 км від моря. Столиця чи навіть батьківщина марципанів. Усе це — про Любек, місто–музей на півночі Німеччині.
Коли починаєш підраховувати витрати на омріяний тур за кордон — від цифр паморочиться голова й опускаються руки. Але це якщо ви хочете перекласти організаційні питання на посередників. Якщо ж робити все самостійно — подбати про проїзд і житло, оформити візу, можна зекономити третину, а то й половину коштів. Щоправда, майбутньою поїздкою доведеться перейматися впродовж кількох тижнів, а то й кількох місяців до цього омріяного виїзду за кордон. Тобто якщо почати зараз — за розумні гроші у Західну Європу можна встигнути потрапити якраз під Новий рік. Хоча я особисто віддаю перевагу мандрам у несезон — дешевше, менше людей на вулицях, менше черг.
Нашою з чоловіком першою подорожжю за кордон був тур до Чехії. Водночас він став останнім, влаштованим для нас турфірмою. П’ятдесят екскурсантів і охриплий гід, що вигукує якісь дати, імена, мотиляє парасолькою, намагаючись зібрати групу; неможливо порозглядати цікавий об’єкт досхочу і зробити фото — бо треба бігти. Двадцяти хвилин такого «щастя» нам вистачило. Ми побажали групі приємного відпочинку, купили мапу Праги й побачилися з усіма знову вже перед від’їздом додому. Виявилося, що самотужки ми побачили втричі більше, та ще й отримали задоволення. І тоді вирішили: в організований тур — більше ні–ні.
«Краще гір можуть бути лиш гори, на яких ти іще не бував». Саме ці відомі рядки з пісні Володимира Висоцького спокусили українських журналістів на подорож польськими Карпатами. Правда, там вони називаються інакше — Бєщади. Хоча й такі ж мальовничі — зі стрункими смереками, пологими полонинами, сувоями запашного сіна на полях і отарами обабіч доріг, які стережуть кудлаті вівчарки. Тут зовсім нелякані олені й косулі, які користуються своїм «заповідним» статусом і, абсолютно не зважаючи на туристів, нахабно капостять на городах горян. А диких кішок розвелося стільки, що вздовж доріг можна часто зустріти попередження «Обережно, рисі!».
Крим завжди вабив своїми східними мотивами, переплетенням традицій усіх тих, хто тут побував у той чи інший історичний проміжок. Тут витає дух чогось неукраїнського, чаруючого, як завжди буває з чимось чужим, малознайомим. Оригінальна кримськотатарська кухня, колоритні назви поселень, які не раз виринали з розповідей знайомих, кликали до себе…
Півострів, на якому свої сліди лишили різні народи, чомусь асоціюється із Маланюковими рядками «Куди ж поділа, степова Елладо, варязьку сталь і візантійську мідь? ... Коли ж, коли ж знайдеш державну бронзу. Проклятий край, Елладо Степова ?!» із «Варязької балади». А далі спливає і сама «Степова Еллада»: «Прокинеться, зітхне, і буйна тирса / Зеленим морем знов на нім зросте, /І побіжать зелені хвилі». Ці степи підкорювали в усі часи. Вони чи не найкрасивіші в усій Україні.
Священик і викладач Микола Несправа у Дніпропетровську відомий своїми мандрівками по світу. Проте професійним мандрівником святий отець себе не вважає і просить сприймати його як пілігрима — людину, яка шукає відповіді на певні запитання. Саме задля цього Микола Несправа провів разом з iще трьома однодумцями з України (правда, не священиками) 16 днів серед племен Папуа — Нової Гвінеї...
Древня Еллада з її розсипами античних та християнських святих місць незмінно збуджує уяву мандрівника. Цього літа кореспондент «УМ» проїхав за маршрутами «Греції релігійної», побачивши визначні олімпійські та православні пам’ятки з близької відстані.
...Від нової сільської школи стежина вивела на узвишшя, до залишків кам’яної брами. За нею — острівець минулого, точніше — його уламків. У глибині дворища, поміж струнких ялин та білокорих беріз проглядалася ще красива, незважаючи на зяючі порожнечею віконні та дверні отвори, одноповерхова будівля. На її фронтоні ще вціліло ліплення, подекуди збережені маскарони над вікнами, обсипана штукатурка. Таким ми побачили один iз численних палаців Вінниччини — в селі Нападівка...
Якщо візиткою, скажімо, Тернопілля є замки, то для Вінниччини характерні архітектурні пам’ятки більш пізніх часів — панські садиби та палаци. Проте й вони дійшли до сьогодення в різному стані — від добре збережених до руїн. Тільки замки руйнувалися протягом тривалого часу, а для багатьох палаців та садиб фатальною стала остання чверть століття. Якщо в 30–х роках минулого століття влада цілеспрямовано нищила культові споруди, що були окрасою наших міст і сіл, то тепер головною причиною загибелі палаців є байдужість як органів влади, так і населення до архітектурної спадщини в поєднанні з мізерними коштами, що виділяють на їхнє утримання, а то й зовсім не виділяють. А в багатьох селах це чи не єдині потенційні екскурсійні об’єкти, які можуть привабити туристів i стати джерелом поповнення місцевого бюджету.
Поїздка, про яку хочу розповісти, відбулася в середині травня. В Києві тоді вже добряче припікало, а на півдні, навпаки, було по–весняному прохолодно. На деяких вершинах Кримських гір ще лежав сніг. Над морем стояв густий, неначе мед, туман. Таке, кажуть, буває лише наприкінці весни, коли море починає інтенсивно нагріватися. В будь–якому разі, краєвид із гори Ай–Петрі запам’ятається надовго: на небі ні хмаринки, Ялта — мов на долоні, а море огорнене химерною ковдрою. Втім, головним стимулом, щоб занотувати свої враження від поїздки, була не вражаюча краса кримських пейзажів, а люди. Українці. Як виявилося, на Південному березі України носії української мови зовсім не чужі.
