Постійні читачі «УМ» вже знайомі з унікальним тернопільським культурно–просвітницьким товариством «Вертеп», при створенні якого у 1989–му його члени присягали на самошитних національних прапорах, пошарпаних міліцією під час славнозвісного першого фестивалю «Червона рута». Ще тоді це товариство стало своєрідним ядром культурного, громадського і політичного життя свідомої молоді, а саме слово «вертепівець» — називним, передбачаючи, що це людина, щиро віддана національній ідеї, яка добре знає і талановито «несе в маси» історію та культуру свого народу. Відтак з’явився і своєрідний феномен «Вертепу». Майже три десятки подружніх пар знайшли одне одного саме там, а при народженні діток ще й кумів собі з вертепівських друзів вибирали. Підростаючи, членами товариства поряд iз батьками ставали вже й діти, тож iз роками воно перетворилося наче у велику дружну родину.

Сьогодні, коли наближаються свята Матері (13 травня) та Батька (19 червня, воно, до речі, у Тернополі стає все популярнішим), дуже хочеться розповісти про одну із вертепівських сімей, главою якої є один із засновників товариства, керівник тернопільського Центру національного відродження Тарас Гребеняк.

Інститут педіатрії, акушерства та гінекології НАМН України отримав унікальне обладнання, яке дозволить рятувати дітей, які ще донедавна мали невеликі шанси на життя. Причому причетними до цієї доброї справи є тисячі звичайних українців, які свого часу перераховували кошти на будівництво так і не реалізованого проекту — «Дитячої лікарні майбутнього». Оскільки держава наразі відмовилася продовжувати роботу в цьому напрямi, благодійний фонд «Дитяча лікарня майбутнього» ухвалив мудре рішення: не тримати кошти на рахунках, а закупити обладнання, яке вже сьогодні рятуватиме життя українських дітей. Позавчора в Інституті педіатрії відбулася урочиста церемонія передачі обладнання, яке медики цієї установи вже активно використовують.

На початку 90–х до Луцька приїздило немало іноземців, шлях яких пролягав в одну установу — будинок дитини. Тоді чимало вихованців цього сирітського закладу виїхали за кордон із новими батьками. Пам’ятаю, як вражала нас тоді відвага шведів і німців, які усиновлювали безнадійно хворих українських сиріт. Багатьом iз цих діток справді пощастило, бо то був їхній єдиний шанс на гідне життя, а не жалюгідне існування в інтернаті для калік. І треба було ще з десяток років, щоб ми, українці, зрозуміли, що можемо й повинні самі допомагати своїм сиротам. Треба тільки трішки відкрити своє серце для любові та милосердя...

Сорокарічна черкащанка Інна Корнєєва вже кілька місяців поспіль не вимикає вночі у своєму будинку світло. Як тільки на вулиці починає сутеніти, вона вмикає у коридорі світильник. І він горить до самого світанку. При світлі їй не так страшно, а боїться вона... свого покійного чоловіка.

Сірий будень. Мряка. Каркають ворони, всівшись на напівповалених хрестах Лук’янівського кладовища, одного із найстаріших у Києві. При вході вражає дивовижна тиша (власне, вона «пасує» до цього місця скорботи), а ще — чистота і доглянутість алей, обсаджених ялинками. Обіруч — столітньої давнини скульптури на надгробках: жінка з букетом, дід із кобзою, та найбільше, наче магнітом, притягує погляд хлопчик iз кошиком квітів; здається, з кам’яних очей от–от скотиться справжня сльоза, чи, може, то дощ?

Аби стати батьками маленької Олександри, подружжя Точицьких із Дніпропетровська подолало багатостраждальний шлях. Попередня вагітність Юлії була невдалою: на останніх тижнях плід завмер. І лікарі лише розводили руками: у загибелі дитини винен резус–конфлікт.

У них хворі ручки, їм важко тримати писачки, але вони самотужки розмальовують писанки — як символ своєї надії на життя й одужання. Напередодні Великодня для діток, хворих на ювенільний ревматоїдний артрит, небайдужі благодійники організували мистецько–соціальну акцію — майстер–клас із розписування писанок, який провела відома писанкарка Леся Токарська. Допомагала дітям також і співачка Катерина Бужинська.

Минулого четверга інформаційний простір сколихнула новина: близько дев’ятої ранку пенсіонер із Бородянського району зробив спробу самоспалення на розі Банкової та Інститутської. 74–річного чоловіка затримали разом із банкою бензину та відправили до обласного відділення міліції, потім — до столичного Печерського районного, після чого намагалися переправити у Глеваху, де розташовується психіатрична лікарня, на обстеження. Врятували від «психушки» опозиційні депутати з райради.

Микола Маренич каже, що пішов на такий крок через «земельні махінації та свавілля голови Київської обладміністрації Анатолія Присяжнюка». А якщо конкретніше — пан Микола кілька років не може отримати законні гектари, тодi як землю Бородянського району нібито роздають «своїм» та тим, хто «заплатив». Саме це і підштовхнуло пенсіонера до радикального кроку.

Жорстокі вбивства і зґвалтування дівчат, про які читаєш час від часу в новинах, це що — тенденція розвитку хворого суспільства чи ознака неадекватності садистів?

Оксана Макар, Олександра Попова, Анастасія Салтанова... Чи варто додати до цього страшного і неповного списку Марію Коршунову, побиту в кафе Ландіком–молодшим? Насильство щодо кожної з них мало сексуальний підтекст. Марію «мажор», син депутата, тягнув кудись (куди?), і коли вона почала опиратися і навіть відбиватися, жорстоко побив її. Подробиці зґвалтування та нелюдського і навіть не звірячого (бо звірі на таке не здатні) вбивства Оксани знають не лише в нашій країні, а й за кордоном. Олександра з переломом носа і щелепи, ребер, розривом легені досі у комі. Садист, який розтерзав її на очах у своєї дружини (!), відомий, його затримано. Анастасію Салтанову знайшли голою в калюжі крові, вона померла в реанімації від численних укусів собак, а перед цим її жорстоко зґвалтували.

Усі ми з вами часто чуємо його — крик про допомогу: хворі діти, люди похилого віку, неблагополучні сім’ї. Ще частіше виникає думка: «Ну, а що я можу зробити, зарплатня маленька, всім не допоможеш». І десь там у глибині душі точить черв’ячок — «Слава Богу, біда прийшла не в мій дім»...