Час від часу в ЗМІ повідомляється про акції соціальної боротьби: то «афганці», то територіальні громади виходять на захист порушених прав. Не помітно, щоправда, протестів колишніх держслужбовців СРСР, працівників КДБ, суддів, прокурорів.
58-річна Тетяна Дерунець тільки-но закінчила сортувати дитячі речі (їх зібрали й привезли працівники управління полтавської міліції). Хлоп’ячий і дівчачий одяг склала окремо. Хвалиться, що тепер у 6-річного Владика й 4-річного Вані багато добротних костюмчиків, а в 7-річної Соні та 3-річної Маргаритки — красивих сукенок.
Життя складається з дрібниць. Отож популярна порада «на дрібниці не зважати» навряд чи придатна для реальності. Особливо, якщо ці дрібниці наповнюють щоденне існування вдома, на роботі чи в рідному місті. Сукупність «дрібниць» робить життя некомфортним, людину — роздратованою і невдоволеною. І часто вже — не тими дрібницями, а всім навколо.
Апеляційний суд міста Миколаєва стрясають щоденні акції протесту: люди регулярно приходять висловити своє обурення непрофесійною роботою правосуддя. Однією зі справ, яка викликала широкий суспільний резонанс, стала вже знаменита на півдні України «справа Шпінди».
Рік тому в лiкарів поліклініки Республіканської клінічної лікарні МОЗ України, більш відомої як Клініка водників, була гаряча пора. Ще б пак: сама поліклініка розташована на Подолі, на Сагайдачного, за 800 метрів від епіцентру подій, тож у часи морозів чи загострення протистоянь кількість їхніх пацієнтів зростала в рази за рахунок застуджених і закіптюжених, а то й жорстоко побитих майданівців.
У дитинстві і юності ми всі зачитувалися романами Джека Лондона, зокрема і тими, які яскраво описували азарт і божевілля людей у погоні за примарною наживою у часи так званої «золотої лихоманки». Схожа ситуація зараз складається і в Україні, зокрема на Поліссі, де місцеве населення все більше втягується в нелегальний бурштиновий промисел.
Благодійну організацію Wounded Warrior Ukraine («Поранений воїн України») для створення сучасної системи психологічної і медичної реабілітації українських військових громадський активіст із Бостона Роман Торговицький створив у грудні 2014-го. Він розповідає, що на Майдан потрапив випадково: приїхав у справах до Пітера, а саме в той час у Києві були перші жертви.
Ішов 1991-й рік, останній в історії тоді вже непритомного Радянського Союзу. Незадовго до його кончини в клубі села Дзензелівка зібралося чимало місцевого люду. Селяни старшого покоління нетерпляче очікували показу знятої за одіозним сценарієм ще в 1949-му Київською кіностудією документальної стрічки «Кожному — по праці».
«Тебе уши не нужны? Чево меня не слушаешь?» — гукає симпатична жінка до жвавого трирічного хлопчиська в переході метро. «При чому тут вуха?» — майнуло. За мить спливли в пам’яті спогади очевидців про катівні НКВС по всій Україні, про сотні підвалів Галичини, де після відходу «совєтів» улітку 1941-го знаходили масу трупів із відрізаними вухами, язиками, головами.
Чи легко чоловікові звернутися по допомогу до психолога? Чоловікові, що повернувся з війни в середовище давно знайоме, але незвичне аж до відторгнення. Смерть товаришів, тяжке поранення і просто тривале перебування на межі життя і смерті, під фон вибухів та бризок крові — зруйнували колишні уявлення, стереотипи, звички, погляди.
