Легкість, з якою ще рік тому, в період кредитного буму, роздавали іпотечні позики, не в одного шахрая викликала думку: а чи не крутонути на «лохотроні» самі банківські установи, що поспішають заробити на високих відсотках? Як встановили співробітники Вінницького УБОЗу, таку схему спритники не тільки придумали, а й зуміли неодноразово втілити на практиці.

Здається, кожне село починає поважати себе ще більше, якщо його історію так чи інакше пов’язують із видатними особистостями. І селище Ольгопіль, розташоване на самісінькому півдні Вінниччини, де область межує з Одещиною, — не виняток. Тут у земляки вирішили записати не абикого, а самого Пушкіна. Як–не–як, у 19 поїздках по Україні російський поет устиг погостювати і в Тульчині, звідки поїхав в Одесу, а оскільки дорога до чорноморської столиці пролягала саме через Ольгопіль, то обминути селище він ніяк не міг. Справа залишалась за малим: відшукати документальні сліди поета. Або — вигадати...

Завтра, 14 серпня, Василю Михайловичу Кавуну мав би виповнитися 81 рік. Він не дожив до цієї дати: за кілька днів перед тим в одній зі столичних лікарень перестало битись його серце.

Після того, як одним із семи чудес України визнали Дністровський каньйон, уже було закономірним, що при проведенні регіонального конкурсу «Сім чудес Вінниччини» він теж потрапив у поле зору. Але зі всіх об’єктів, що лежать на мальовничому березі завдовжки понад сто кілометрів, журі зупинилося тільки на одному — на стародавньому православному монастирі, що, немов ластівчине гніздо, приліпився над урвищем біля самісінького плеса ріки.

Добратися сюди можна тільки пішки. Ми покидаємо авто біля підніжжя гори і стрімкою стежкою, що веде через кам’яний місток над глибоким вузьким яром (у минулому він служив чудовою природною перешкодою для непроханих візитерів), поволі вибираємось нагору.

Тут Дністер повертає майже на дев’яносто градусів, і всі його звивини точнісінько повторює кордон, що проходить по центру акваторії: на низинному правому березі — Молдова, на крутому лівому — Україна. Тут же розташоване гирло лівої притоки, яка називається Лядова, а в її глибокій долині ховається однойменне село. А з найвищої точки добре видно нижню греблю Новодністровської ГЕС, що перегородила русло п’ятьма кілометрами вище за течією і стала рукотворною окрасою краєвиду.

Ця сторінка нашої історії була маловідомою до останнього часу, і дивуватись тому не випадає. «Компетентні органи» встановили таку завісу таємничості довкола перебування радянських військ у Єгипті та їхньої участі в арабо–ізраїльському конфлікті на рубежі шістдесятих–сімдесятих років минулого століття, крізь яку не просочувалася жодна офіційна інформація. Навіть якщо Головліт ще пропускав невеличку дозу правди, то потім військова цензура немилосердно викреслювала найменші згадки про «радянський слід».

Доходило до того, що ні у військовому квитку, ні в особових справах жодного учасника не робили записів про те, що вони перебували за кордоном, а після звільнення в запас у них брали підписку про нерозголошення цих фактів. Служили вони не в звичній для нас формі — всіх одягнули в те, що носили солдати та офіцери місцевої армії, а на наші літаки були нанесені розпізнавальні знаки військово–повітряних сил Об’єднаної Арабської Республіки. І хоч військову службу в Єгипті пройшло кілька десятків тисяч наших співвітчизників, пересічний громадянин довідатись про це міг тільки з передач західних радіостанцій і випадкових згадок у розмовах, та й то — з притиснутим до уст пальцем: мовляв, нікому не розказуй.

Наприкінці дев’яностих гриф таємності нарешті зняли, у російській столиці ветерани воєнних дій у Єгипті об’єдналися в громадську організацію, а через кілька років там же вийшов чималий томик їхніх спогадів. Знайти українців, які служили в частинах, що протистояли ізраїльській армії на суецькому березі, було нелегко, адже весь контингент розпорошився по колишньому Союзу, люди за неповні чотири десятиліття втратили контакти між собою. І все ж мені пощастило — я розшукав двох учасників тієї військової кампанії, і вони погодились розповісти про єгипетські будні.

Кредитний бум минулих років породив низку шахрайських прийомів, за допомогою яких спритники, граючи роль скромних посередників при отриманні банківських позик, легко переправляли чужі гроші до власних кишень. Ось і вінничанин Дмитро Бахромчук (прізвище змінено. — Авт.) не лише вигадав власну схему, а й розгорнув масштабну діяльність із її реалізації.

Подаючи ескізи в урядовий оргкомітет із підготовки та відзначення двадцятиріччя Народного руху України за перебудову, Микола Крижанівський на перемогу не розраховував. До участі в конкурсі запрошували титулованих столичних знаменитостей, тож, здавалося, чи до снаги змагатися з ними чоловікові з невеликого населеного пункту на півдні Вінниччини. І все–таки саме його робота отримала перевагу. Відтак після схвалення спершу на рівні уряду, а потім і в парламенті, запустять у виробництво ювілейні поштову марку і конверт, а також відзнаку у формі медалі, розроблені Крижанівським.

Збираючись до села Сліди під Могилевом–Подільським, де мешкає митець, я раптом зрозумів, що розповісти про нього в одному газетному нарисі буде не просто. Натура Миколи Крижанівського така багатогранна, що багато важливих фактів неодмінно залишаться «за кадром» — про них доведеться згадати лише пунктиром.

Після того як парламент Молдови двічі не зумів обрати президента (щоразу не вистачало одного голосу), він був розпущений, а на 29 липня призначено дострокові вибори до вищого законодавчого органу. Чи змінять вони розстановку політичних сил — покаже недалеке майбутнє. Це була одна з причин, чому я вирішив поїхати до українського села в Молдові, — побачити, як живуть наші, послухати, що вони думають про владу, політику, а також про свою «першу Батьківщину».

Про те, що українське населення має значний вплив на молдовську політику і культуру, свідчить уже сам розмір етносу. Це вісім із половиною відсотків населення країни (друге місце після молдован), або близько 280 тисяч чоловік (сюди можна було б додати ще 160 тисяч українців Наддністрянщини, але про них слід вести мову окремо, як і про саме це квазідержавне утворення). У країні видають дві україномовні газети, діють 53 школи з українською мовою викладання.

Кожна з цих книжок варта того, аби про неї писати окремо. Їхні автори — два найвидатніші латиські поети XX століття, творчість яких давно переступила межі національної літератури, тому кожен із них заслуговує на самостійну увагу літературознавців.

Злочинна схема, яка почала діяти в управлінні Пенсійного фонду в Ленінському районі Вінниці ще у 2000 році, а в усій красі розцвіла у 2008–му, була б неможливою, якби за нею не стояв працівник саме цієї служби — головний спеціаліст–програміст Ч. (до оголошення вироку прізвища не називаємо). В обов’язки чоловіка входила нескладна, але відповідальна операція. Після нарахування пенсії людям він повинен був заносити інформацію з персональних справ у комп’ютерну базу даних, відповідно до якої кошти перераховувалися на банківські рахунки отримувачів. Ідея виникла сама собою: вписати кілька прізвищ, проставити суми «від балди» — і гроші можна привласнити.