До мого героя довелося добиратись довго. Спершу сотню кілометрів автобусом до віддаленого району, потім ще добрих півгодини — ґрунтівкою мало не на окраїну села. Від весняної багнюки рятував ранковий морозець, і я з острахом уявляв, як вибиратимусь назад пополудні, коли вулиці заллє талою водою.
Тоді ж подумалось, що саме таким бездоріжжям до Віктора Наконечного добирається багато людей (за його власними словами, щороку до двох тисяч осіб). Сюди їдуть митці, колекціонери, дипломати, а його твори, крім престижних вітчизняних зібрань, прикрашають колекції в 15 країнах світу.

Вийшовши зі скромної, але зі смаком обставленої двокімнатки у стандартній панельці, я мимохіть згадав чиюсь заувагу: інтер’єр житла — це дзеркало душі господаря. У даному випадку спостереження потрапляло в самісіньку «десятку». Яскравих сторінок, що випали на довге життя полковника у відставці Василя Арсентійовича Пігуля (зараз йому йде вісімдесят восьмий), вистачило б на трьох, та він розповідає про них стримано і врешті додає: «У мене нема особистих подвигів. Я просто був у загальному строю наших солдатів...» Нагороди він одягає раз на рік — на День Перемоги. Та й то не самі ордени та медалі, а тільки орденські планки.
За такою скромністю приховується активна участь у подіях справді епохальних. Заглядати в очі смерті Василю Арсентійовичу довелось багато разів, і перший з них — ще в дитинстві. Хлопець зі звичайної селянської сім’ї з подільського села Скала (нині Оратівський район Вінниччини) ледве пережив тридцять третій — пам’ятає себе з опухлими ногами. У сім’ї тоді померло троє...

Групу шахраїв, яку вдалось затримати оперативникам із вінницької міліції, можна сміливо називати міжрегіональною одразу з двох міркувань. По–перше, вони орудували у восьми областях, по–друге, двоє злочинців постійно мешкали у Вінниці, троє — в Одесі.

Як свідчать матеріали кримінальної справи, спочатку про приміщення недіючого дитячого садочка, що належить до інфраструктури державного підприємства «732–й Вінницький ремонтний завод», не йшлося. До директора заводу Володимира Білика звернувся місцевий підприємець, який шукав можливості придбати тільки земельну ділянку для будівництва складів. Із землею нічого не вийшло, але у відповідь він отримав альтернативну пропозицію: може, вам краще підійшов би дитячий садочок? Перспектива виглядала привабливо, адже разом із готовим приміщенням підприємець відразу отримував площі під офіс, тож як було не погодитись. Залишалося тільки дочекатись, поки набере чинності постанова Кабміну про порядок відчуження об’єктів державної власності.

Поки центральні органи врядування, враховуючи свіжий досвід газових колізій із Росією, нарешті починають всерйоз і дедалі активніше повертатися до використання альтернативних джерел енергії, регіони беруть ініціативу у свої руки. Ще донедавна темпи газифікації Вінницької області були одними з найвищих у державі, але саме це досягнення нині дозволило мешканцям краю відчути всю гостроту проблеми. По–перше, постійно зростали ціни на кінцевий продукт, по–друге, прокладання трубопроводів виявилося дорогим задоволенням — це особливо відчули південні райони, для яких блакитне паливо ще довго залишатиметься блакитною мрією.
Обласну енергетичну програму напівжартома назвали «Антигаз», оскільки одним із її пріоритетів стало зменшення споживання природного газу, заміна іншими видами сировини або й узагалі відмова від нього.

Він не любить розповідати про себе, на запитання відповідає хоч і щиро, але лаконічно: тільки необхідне і достатнє, аби задовольнити цікавість співрозмовника. Мовляв, що там розбалакувати — ділом займатися треба. Однієї розмови виявилося замало, щоб написати газетний матеріал, тому тільки після зустрічі з його дружиною та найближчим другом мені вдалося дізнатися цікаві подробиці, які додали особливих відтінків до портрету цієї неординарної особистості — музиканта, співака, композитора, автора пісенних текстів.

Поетичні тексти нагадують невід, закинутий у ріку часоплину, призначення їх — упіймати і залишити для майбутнього миттєвості людського буття. Однак у розмаїтті авторів, кожний з яких ловить власні кванти історії, є поети з особливо тонким відчуттям неповторності, безповоротної «зникомо­сті» життєвих хвилин. Саме до таких справедливо можна зарахувати поетку Божену Бобу–Диґу, яка мешкає в Кракові. Минулої осені видавництво «Новий Львів» випустило її збірку «Писане дощем» (переклад на українську Євгена Барана та Олександра Гордона з паралельною публікацією польських текстів) — і вже у самій назві можна вичитати увагу авторки до недовговічного, до нетривких реалій, готових щезнути непомітно, мов сліди дощу на віконній шибці.

Для студентів вінницьких «вишів» Тетянин день дав старт незвичному конкурсу. Під егідою відділу у справах сім’ї та молоді міськвиконкому в місті оголошено конкурс на кращу шпаргалку. А оскільки початок його збігся із закінченням зимових екзаменаційних сесій, то героям дня є що запропонувати на розгляд журі. До участі в ньому запрошено не лише студентів, які, власне, і є творцями цілої шпаргалкової субкультури впродовж не одного покоління, а й викладачів, у яких після іспитів деколи збирається непогана колекція зразків. На розгляд приймають не лише самі «шпори» (так любовно називають їх творці. — Авт.), а й цікаві розповіді про методи списування на контрольних роботах, заліках та іспитах.

Спершу в це не вірилося. Чи можна, щоб хлопець із великого села, розташованого за самісінькою околицею обласного центру, до шістнадцяти років не ходив до школи і не вмів писати? (Азбуку, щоправда, знав і навіть трохи читав.) Однак факт залишається фактом: на початку навчального року до «дев’ятирічки» в селі Щітки Вінницького району за руку з першокласницею Танею прийшов її старший брат Вадим і теж висловив бажання вчитися. Вчителів поява майбутнього «першачка»–переростка, ровесники якого вже пішли у випускний клас, по–справжньому здивувала, але «спраглому знань» не відмовили.

Їдучи у Вінницю для того, аби провести новорічні свята у друга, 31–річний полтавчанин не думав не гадав, що тут йому доведеться затриматись, причому — проти власної волі. Ще 4 січня він звернувся з заявою в міліцію про те, що у нього вкрали мікроавтобус «Мерседес–Спринтер», залишений біля будинку. Втрату потерпілий оцінив у 35 тисяч доларів, і якби машину не знайшли, він отримав би право на страхове відшкодування її вартості.