Музей шістдесятництва у Києві, на вулиці Олеся Гончара, 33, офіційно відкрили минулого року до Дня Незалежності. Хоча музей існує уже майже 20 років. Понад 500 картин самобутніх митців, рукописи, особисті речі шістдесятників, тисячі фотографій, величезна колекція самвидаву, «табірна» творчість дисидентів. Від початку очолює музей Микола Плахотнюк — лікар, шістдесятник. Нещодавно він видав книгу «Коловорот», де вмістив, зокрема, і розділ про шістдесятників — портрети–спогади про Михайлину Коцюбинську, Василя Стуса, В’ячеслава Чорновола. А цьогоріч став лавреатом премії ім. Стуса.

Учора з ранку до вечора різні політичні сили вшановували героїв Крут. Перед 10–ю годиною на Аскольдову могилу, де поховано частину героїв, прибули Прем’єр Микола Азаров, голова КМДА Олександр Попов iз почтом. Через півгодини туди ж вирушили представники опозиційних сил, а також ліцеїсти–богунівці, військовий оркестр, хор «Гомін». Ніяких партійних прапорів чи політичних закликів на цій акції не було — лише прапори України. Як підкреслив у розмові з «УМ» учасник ходи нардеп–БЮТiвець Олександр Бригинець, «ми туди прийшли як українці, вдячні хлопцям, що поклали своє життя 95 років тому за нашу країну». На могилі героїв отець Ігор Онишкевич відслужив панахиду. Лунали не лише слова скорботи, а й гордості, адже крутянці таки затримали більшовиків, і українська делегація змогла підписати договір у Брест–Литовську, за яким УНР визнали європейські держави.

Понад півтора мільйона українських євреїв позбавили життя нацисти — у концтаборах і просто в містах і селах у 1941—43 роках. «На моїй повстанській Волині в 1940–ві роки не стихали кулемети. Загинула практично вся молодь. Але ніколи постріли не лунали так печально, як тієї осені, коли нацисти розстрілювали народ юдейської віри. Це був виклик самому Богові, — згадує Євген Сверстюк. — То була неприхована демонстрація тотального зла». За радянської влади про це воліли не згадувати, всі жертви було названо «радянським народом». На місцях масових розстрілів не було пам’ятних знаків. Єврейська культурна спадщина була занедбана, в синагогах влаштовували склади і фабрики, а в жодному музеї не були виставлені витвори сакрального мистецтва, творені в Україні.

Минуло дев’ять днiв, як відійшов у вічність правозахисник, громадський і політичний діяч, майстерний організатор, успішний у різних сферах Михайло Горинь. Тонкий психолог–практик, стратег–державник, інтелектуал–енциклопедист, при цьому стриманий, дисциплінований, доброзичливий і абсолютно безкорисливий.

«У Євангелії є золоте правило: не роби людям того, чого не хочеш собі і стався до людей так, як хочеш, щоб ставилися до тебе. Хрещення — це нагадування про те, що цей підхід можна втілювати в життя», — каже «УМ» богослов, клірик київського храму Преображення протоієрей Андрій Дудченко.

Михайло Горинь відійшов у вічність на 83–му році. Здавалося б, роки взяли своє. Утім до останніх днів, пропри тяжку хворобу, зберіг гаряче юначе серце і ясність думки. Можливо, тому, що мав мрію, на шляху до якої йому випало долати гори перешкод.

«Щедрий вечір багато в чому схожий на Святвечір — знову збирається за столом уся родина. Однак на відміну від Святвечора, зміст якого — тонкий, духовний, пов’язаний з народженням Сина Божого, — Щедрий вечір є ніби земним, у його обрядодіях бачимо карнавальність, — розповідає «УМ» фольклорист, співробітник Національного центру народної культури «Музей Івана Гончара», керівник дитячого фольклорного гурту «Будимир» Мирослава Вертюк.

Щороку ми святкуємо ніби два Різдва — християнське й давньоукраїнське. Колядки про сонце й місяць, дерево посеред моря і птахів, які «засівали» землю зерном і небо зірками, казкових коней, які розмовляють зі своїми вершниками...

Його вражаючі науково–публіцистичні дослідження не виходять великими накладами. Остання, кількасотсторінкова книга «Погром» — про руйнування музейної справи на Слобідській Україні та репресії над видатними українськими музейниками у 1920—30–тi роки — вийшла накладом усього 100 примірників. За останні 20 років письменник видав десяток книг, кожна з яких, базована на архівних джерелах, свідченнях очевидців та особистому досвіді, розкриває ту чи іншу сторінку української історії у ширшому контексті — економічному, екологічному, мистецькому, духовному і навіть — солідарності між поневоленими народами.

Відзначення Дня святого Миколая протягом останнього двадцятиліття поширилося в Україні, стало, можна сказати, національним. У західних регіонах відновилося і вийшло з «родинного підпілля», а у східних і центральних «згадалося» і стало «своїм». Утім українські традиції та їх творча інтерпретація часом підміняються рештками «вшанування» Діда Мороза (з дарунками під ялинкою) або ж відгомоном «індустрії» Санта Клауса (з сюрпризами в декоративному чобітку). Як же дарувати малюкам і старшим подарунки, щоб вони нагадували їм і про святого добротворця, і про їхню українську ідентичність?