Дорога Гориня

Михайло Горинь відійшов у вічність на 83–му році. Здавалося б, роки взяли своє. Утім до останніх днів, пропри тяжку хворобу, зберіг гаряче юначе серце і ясність думки. Можливо, тому, що мав мрію, на шляху до якої йому випало долати гори перешкод. На сайті Президента Віктора Януковича вміщено співчуття близьким Гориня: «Пішла з життя людина, яка стояла біля витоків створення незалежної Української держави». Утім сам пан Горинь не вважав себе «першопрохідцем незалежності». «Процес цієї боротьби за ці сто років був безперервним: він то затихав, то знову активізувася, але не переривався ніколи, — сказав він свого часу в одному з інтерв’ю. — Революція 1918 року, визвольний рух 40–х, боротьба за Українську державу 60–х, перемога і здобуття незалежності у 90–х».

Михайло Горинь продовжив цю працю. Ініціював знакові загальнонаціональні події: «Ланцюг злуки» між Києвом і Львовом 21 січня 1990 року, Свято козацької слави на Запоріжжі влітку 1990–го, запровадив «Дитячу дипломатію» — поїздки дітей зі Східної України в Західну і навпаки на Різдво і Великдень. «Серед усіх постатей українського національного руху Михайло Горинь був найсвітлішим», — каже колишній політв’язень, член Української Гельсiнської групи Йосиф Зісельс. Він познайомився з Горинем у 1978 році за рекомендацією Надії Світличної, коли допомагав родинам політв’язнів, закритих у психлікарнях. Надалі вони часто зустрічалися, співпрацювали. «Мене, фізика, вразила широта його гуманітарних знань, — розповідає пан Зісельс. — До того ж, я тоді переймався загальнолюдським аспектом прав людини, а він провів зі мною бесіду про цінність національного. Відтоді завдяки Гориню я навернувся до діяльності на ниві єврейства».

Василь Овсієнко, побратим, уклав життєпис Михайла Гориня. Він народився 17 червня 1930 року в селі Кнісело на Львівщині. Його батько, керівник районного осередку Організації українських націоналістів Микола Горинь, був репресований і польською, і радянською владою. А в 1944–му силоміць вивезли з рідної домівки й Михайла з матір’ю. Утім дорогою вони втекли й переховувалися по селах. Юнак закінчив відділення логіки й психології Львівського університету, хоча його виключали з вишу за небажання вступати в комсомол. Зв’язків з ОУН не поривав, утім легально і успішно працював учителем, директором шкіл, інспектором райвно. Одночасно нав’язував контакти з київськими шістдесятниками, організував мережу самвидаву. Дисертацію не дописав: у 1965–му його арештували й звинуватили в антирадянській пропаганді. Шiсть років таборів суворого режиму не минули марно: там політв’язні різних народів згуртувалися і налагодили тиражування самвидаву (за що пана Михайла на три роки ув’язнили у страхітливому «Владімірському централі»). Після звільнення у 1971–му працював машиністом, кочегаром. Тим часом з однодумцями творив Українську Гельсінську групу. У 1981–му його знову арештували. Ув’язнили як «небезпечного рецидивіста» на 10 років суворого режиму й 5 літ заслання. Там спілкувався з Василем Стусом, був у одній камері з Валерієм Марченком, написав про них психологічні нариси. Пережив два інфаркти. Після «перебудови» помилуваний у 1987–му. Наступного року організував і очолив Робочу групу захисту українських політв’язнів. На установчому з’їзді Руху (вересень 1989 р.) обраний головою секретаріату, був співголовою НРУ. У 1990–му став народним депутатом, був співголовою об’єднання «Народна рада» — потужної опозиції комуністичій більшості. Очолив першу незалежну партію — Українську республіканську. Заснував Центр досліджень проблем громадянського суспільства. З 2000 по 2006 роки очолював Українську Всесвітню координаційну раду (УВКР), опікувався українськими громадами за кордоном. Кавалер орденів «За заслуги», Ярослава Мудрого, «За мужність», Ордена Свободи.

Прощання з Михайлом Горинем відбудеться сьогодні у Львові з 11.00 до 12.00 у церкві Святої Трійці. Поховають його на 67–му полі почесних поховань Личаківського цвинтаря.