Щедрик–ведрик: не тільки вареник!

Торжество життя

На Щедрий вечір в українській традиції є чимало ігор–обрядів із перевдяганнями. Хлопець перевдягається в дівчину чи молодицю — Маланку, його «водить» перебрана в козака дівчина. Чоловіки й хлопці наряджаються козою, ведмедем, конем. Подекуди маски роблять із дерева, декуди — з соломи. Та суть одна: перемінитися, прийти до знайомих в іншій личині, вийти «в іншу реальність».

«В обряді колядування діє духовний принцип: щоб змоделювати позитивну життєву програму, слід її намолити, виспівати — хай усе буде добре, буде щастя й здоров’я. І це світло ми через колядки проливаємо на кожну родину, на кожен дім, — каже фольклорист Мирослава Вертюк. — У щедрівках інший принцип, від зворотного: треба побешкетувати, повирувати. Скажімо, в обряді Маланки слід показати недбалу господиню, аби жінки й дівчата діяли навпаки».

Однак, інколи за веселощами й побажаннями достатку люди забувають про глибинний зміст того чи іншого обряду. Пані Мирослава зазначає, що коли стали відтворювати в умовах міста обряд водіння Кози, то «на поверхні», «в загальному доступі» закріпилося переконання: «Якщо по хаті походила Коза, то цілий рік тут буде благополуччя». Утім Коза — це персонаж одного з обрядів із вмираючим і воскресаючим створінням. А коли відтворюється вмирання й оживання, то це святкується саме торжество життя і знаменується початок якогось нового життєвого циклу.

Регіони для Всесвіту

Дитячий фольклорний гурт «Будимир» діє в селі Хотів під Києвом вже понад п’ять років. Це — один із найяскравіших гуртів, де діти співають автентичними голосами стародавні пісні. На Щедрий вечір водять Козу й Маланку. Щоправда, ці обряди записані не в Києво–Святошинському районі, де проживають учасники гурту, а в різних регіонах України. Хоча старші люди тут ще тримають в пам’яті обряди і зимового циклу, і весняного, й літнього. У Хотові й сусідніх селах діти зі своїм керівником записували колядки, щедрівки, віншівки й засівальні.

«Ми залучаємо фольклорний матеріал із інших регіонів, який, як на мене, є цікавим, — розповідає Мирослава Вертюк. — Я обов’язково розповідаю дітям, у яких областях побутують ті чи інші щедрівки. Сама я родом із Чернігівщини, а в Хотові — інша говірка, тут зберігаються давні мовні особливості, і мені це дуже подобається. Коли ми співаємо пісні з Рівненщини чи Чернігівщини, то діти відразу звертають увагу на відмінності, мовляв, «а в нас не так кажуть». Дітям, які займаються в Києві, зазвичай однаково, вони без застережень вивчають пісні різних регіонів.

Фольклористка вважає, що обрядові твори з різних країв не лише збагачують нас культурно — вони розширюють для нас Всесвіт. Тому сьогодні, коли традиція переходить на інший щабель побутування, вона вже не утримується в тих консервативних рамках, що суворо вирізняли «наше» і «чуже», не дозволяючи переспівувати колядку чи щедрівку з іншого села. «Мені здається, що сьогодні так звані вторинні фольклористичні гурти Києва, намагаючись ретельно дотриматися автентичності та відтворити до найменших дрібниць звучання пісень, записаних у тих чи інших селах, втрачають головне: розуміння того, що традиція не має бути мертвою копією, вона жива, — переконана пані Мирослава. — І це запорука її існування».

Проблеми — через гумор

Отже, слід не копіювати, а інтерпретувати на основі стародавнього зразка. Коли діти готуються до свята, то просто вчать колядки й щедрівки, не складаючи якогось спеціального «сценарію». А от «сценарій» старо–новорічної вистави з Козою в хотівців щороку той самий. Одні й ті ж головні герої, сюжет. Утім з кожним роком діти й дорослі все менше вчать текстів і все більше імпровізують. І роблять це з радістю. У ході відомого сценарію відображають актуальні моменти сьогоденної ситуації — політичної та економічної. Скажімо, жартують довкола теми землі, ділянок, щоб люди подивилися на вади нашої реальності через призму цього дійства, через гумор.

Коли діти водять Козу, то в момент її «смерті» жартують, що вона занедужала, бо постійно їла чіпси і генно–модифіковані продукти. «Це стирає дистанцію між сучасними підлітками й стародавнім обрядом, — вважає Мирослава Вертюк. — І оцей контекст ХХІ століття доводить життєвість традицій. Саме пласт зимових обрядів дає можливість це усвідомити. Деякі науковці можуть це заперечувати, хоча теорія і практика свідчать: традиція — це поєднання стабільного і творчого».

Гурт майже не виступає на сцені. Бо вона руйнує безпосередність. При перенесенні на сцену обрядодійств, які відбувалися в живому побутуванні, багато що втрачається. В обряді ведеться діалог із господарем, до якого ви прийшли. Робити це з повною залою не завжди вдається. Хоча коли таки співають зі сцени, то вибирають когось із зали і щедрують «живій людині». Адже у фольклорній традиції не було спостерігачів і виконавців. Усі були учасниками. Дитина має «відпустити» свої страхи, вільно нести радість іншим і сама при цьому бути щасливою. Хіба не весело — тягти міх, наповнений дарунками, від хати до хати? Діти можуть щедрувати по шість годин поспіль, з великою радістю і не відчуваючи втоми.

Відродження через людей

У ході роботи родинного центру «Мамаї», що в селі Хотів, склалася «нова» традиція, і не лише дитяча, а й доросла, коли жителі села обходять хати й вітають односельців. Багато хто приходить по завершенні свят і ділиться пережитим. Важливо, що подароване щастя множиться, розходиться. І з кожним роком усе більше людей чекають на цю подію. Ще століття тому побутувала культура — як прийняти колядників і щедрівників, яка на сьогодні майже втрачена. Та за останнє століття багато що змінилося. Все більше людей зачиняють двері й ворота, вимикають дзвінки на цей вечір, а то й нацьковують псів. «Ми насправді не усвідомлюємо, що люди таким чином закриваються від свого щастя, — каже Мирослава Вертюк. — Не випадково у колядках говориться: «Відкрийте двері, щоб бджоли сіли, відкрийте вікно, щоб сіло добро!». У цей день душі, так само, як і двері хати, мають бути відкриті, щоб впустити добро й щастя і в серце, і в свій дім, свою родину. Можливо, деякі наші проблеми — не від того, що ми сьогодні забуваємо стародавні пісні, а від того, що ми є закритими і не чекаємо щастя». Але з кожним роком люди частіше чують, як добре було тим, до кого завітали щедрівники, і починають «заздрити». На наступний рік вже більше родин прагнуть пережити таку святкову радість. «До цього ми йдемо крок за кроком, — пояснює фольклористка. — Шлях до щастя — це не лише відновлення забутих традицій, а й відродження одвічної гармонії Всесвіту, яке відбувається через людину».