Про те, що тут була війна, у столиці невизнаної республіки Нагірний Карабах — Степанакерті — нагадують плакати з нагоди 20–річчя звільнення Шуші й відсвятковане пишним військовим парадом 9 травня. А на те, що все може повторитися, натякає присутність значної кількості чоловіків у камуфляжній формі. Поза тим регіон живе звичайним життям: виростають нові будинки, центральні вулиці вражають неймовірною чистотою. Через кожні десять кроків — урни для сміття. У центральному парку ввечері грають фонтани з підсвіткою, а з динаміків поміж усесвітньо відомими хітами лунають пісні про Степанакерт і Хаястан (Вірменію). Там же — у парку — стоять таблички wi–fi (от тільки перевірити, чи дійсно є інтернет, якось не випало). Про кривавий конфлікт більше розкаже містечко Шуші, що під боком у Степанакерта. Руїни тут залишаються ще з 1992 року, відколи азербайджанські війська залишили місто, а за ними рушили азербайджанські біженці, які становили більшість місцевого населення.

У фільмі «Міміно» герої Вахтанга Кікабідзе й Фрунзіка Мкртчяна змагалися, хто щедріший, гостинніший і взагалі кращий друг — грузин чи вірменин? Режисер картини Георгій Данелія взяв цю особливість національної конкуренції просто із життя. Але випадковий подорожній, який може й не здогадуватися про існування цього духу змагання, все одно мимоволі виявиться втягнутим у дану гру. Бо після подорожі Грузією та Вірменією неодмінно задумається: хто все ж щедріший, гостинніший і взагалі кращий друг — грузин чи вірменин?

Як і чому в неї з’явилося бажання сісти на мотоцикл, 32–річна Ганна Гречишкіна і досі не може відповісти. В неї не було ні друзів–байкерів, які б «заразили» власним прикладом, ні самого мотоцикла. Просто в якийсь момент захотілося водити мотобайк і все. Записалася, в мотошколу, стала брати уроки водіння, придбала «залізного» коня, зрештою, з’явилися й друзі, які поділяють її хобі і стиль життя. Відтоді як Ганна вперше сіла на мотоцикл, минуло вже сім років. За цей час вона об’їхала багато країн, стала членом Національної асоціації мотоциклістів України та очолила соціальний сектор цієї організації. В 2010 році вона стала першою серед дівчат–мотоциклісток в Україні, які виконали норматив Saddle Sore 1000 («Залізна сідниця»), проїхавши за добу 1900 км. А тепер планує стати першою в Україні та на теренах СНД жінкою, яка наодинці вирушить у навколосвітню подорож.

Із самого початку треба погодитися з позицією греків, що справжні македонці — це вони, мешканці периферій Центральна Македонія і Східна Македонія–Фракія, а не населення т. зв. Колишньої Югославської Республіки Македонія. «То серби, перемішані з албанцями, — кажуть греки на сусідню республіку Скоп’є. — Їхню адміністративну одиницю й назву придумав маршал Тіто. Якщо вони македонці — то чому не можуть прочитати написи на пам’ятках часів Александра Македонського? А ми — можемо, бо це наш герой, наша мова, наша назва».

Саме в Північній Греції народився видатний завойовник — у місті Пелла неподалік Салонік; тут він збирав коней для свого походу — а в районі міста Кавала й зараз розвинуте конярство; тут була столиця його імперії, й Александра шанували, як бога.

Багато визначних місць у згаданих периферіях–областях пов’язані з великим полководцем. Утім, історія цих земель була б великою й без Олександра Пилиповича. Тут знайшли найдавнішу в Європі людину, тут народився Аристотель (у селищі Стагіра), звідси почалося хрещення Європи, тут розташовується православна автономія — святий Афон.

Визначальна ознака цих земель — те, що вони хоч і помережані горами, але дуже зелені. Соснові ліси, оливні гаї здіймаються на вершини й підступають упритул до моря.

«УМ» спробувала створити власний топ–9 туристичних міст і місць Північної Греції.

У Греції — гаряче. У всіх відношеннях. По–перше, стовпчики термометрів уперто тримаються вище позначки «плюс 30». По–друге, щойно відбулися «чергові позачергові» парламентські вибори — більшість проголосувала за те, щоб лишитися в єврозоні; нарешті сформовано коаліцію та уряд, які мають на меті подолати боргову кризу. Водночас тривають пропагандистські «наїзди» на Грецію як дуже неспокійну, політично нестабільну країну. А в цій країні в розпалі туристичні «жнива». Адже близько 15% валового внутрішнього продукту Греції становить туризм, і досі в Елладу щороку приїздило понад 19 млн. туристів.

Як економічна криза позначилася на туристичній галузі Греції, які нові напрямки й послуги древня країна пропонує гостям–відпочивальникам — про це журналіст «УМ» дізнавався під час поїздки на північне узбережжя Егейського моря.

У Тбілісі я живу на проспекті Александра Казбеґі, тому, як–то кажуть, сам Бог велів навідатися на батьківщину письменника — в родинний дім, що став музеєм, у містечко, якому його предок дав ім’я, в гори, демонізовані Лермонтовим, і до вершини, де страждав Прометей. Тобто подорож у Степанцмінда дає унікальну можливість відчути різні стилі й епохи в одному місці й порівняти, наскільки все змінилося з тих пір.

Для українців середнього покоління образ Естонії та естонців складався ще в часи СРСР, коли зв’язки між двома національними окраїнами неозорої радянської імперії були тісніші. Тож просунутий український інтелігент читав книжки Юхана Смуула, захоплювався баритоном Георгом Отсом, з великою ймовірністю мав уявлення про живопис Конрада Мягі чи й навіть чув про тартуську семіотичну школу Юрія Лотмана, що так вирізнялася на тлі панівного марксизму–ленінізму. Натомість пересічний український роботяга теж любив Отса (уже як героя популярної радянської екранізації музичної мелодрами «Принцеса цирку»), а ще знав анекдоти про «гарячих естонських хлопців» — повільних, упертих і дуже націоналістичних.

Упертість естонської національної вдачі сумнівам не підлягає. Тільки завдяки цій рисі маленький народ (зараз усього близько мільйона!) зумів упродовж останніх 800 років зберегтися під владою спершу данців, потім шведів, зрештою, росіян — і таки відродити свою державу. Це було зовсім не просто, особливо з огляду на реалії радянської окупації. Московський уряд вкладав великі кошти в розвиток промисловості й інфраструктури Естонської РСР, але водночас направляв десятки тисяч робітників iз російських областей, які суттєво змінили демографічне обличчя країни. У Таллінні й досі російська мова звучить на кожному кроці, а на північному сході, в Нарві й Кохтла–Ярве, вона цілком домінує. Але ці естонські росіяни й російськомовні сьогодні в переважній більшості вже не борються за «мовні права» під проводом якогось місцевого колесніченка, а тішаться статусом мешканців добре влаштованої країни–члена ЄС, де ходить євро, і яка перебуває під надійною парасолькою НАТО.

Сіґнаґі — лялькове містечко з населенням трохи більше, ніж дві тисячі осіб, що височіє над знаменитою Алазанською долиною і дивиться просто на Кавказькі гори, — символічна модель того, якою хотів би бачити Грузію Михайло Саакашвілі. Оновленою, але з давньою історією, привабливою для іноземців, але щоб у списку стандартного турнабору був пунктик чи два спеціальних пропозицій. Для цієї мети, як свідчать джерела, у 2007 році держава виділила 15 млн. ларі, ще 17 мільйонів — мали бути приватні інвестиції. Через кілька років Сіґнаґі, відоме завдяки унікальному розташуванню та монастирю Бодбе, освяченому св. Ніно, пройшло ребрендинг і стало популяризуватися як Місто кохання.

Відкривати Америку, точніше Спо­лучені Штати Америки, можна незліченну кількість разів — сотні тисяч кілометрів, десятки мільйонів життів — і кожного разу вона інша. Моя Америка — тепла, усміхнена й... українська.

Ібіца у сприйнятті пересічного українського туриста — це шалений космополітичний острів десь між Європою й Африкою. Територія літньої спеки, призначена для полчищ «безбашенної» молоді, клубної музики, дискотек, сексу, випивки й наркотиків на пляжах. Щось на зразок нашого кримського «Казантипу», тільки у всеєвропейському масштабі. При ближчому знайомстві виявляється, що в такому сприйнятті — лише частина правди. Масова уява гіперболізує «шалені» якості Ібіци і не помічає інших.

Ми побували на Ібіці перед Новим роком. О цій порі знамениті клуби й ресторани зачинені. Натовпів і дискотек — катма. Зате є краса природи, морська синява, домашній затишок міжсезоння, низькі ціни. Є простір і час для знайомства з «нерозкрученими» принадами Ібіци. Саме про них ми й поділимося враженнями, почавши з того, що тепер із Києва до Ібіци можна дістатися навіть за 25–30 євро — двома лоукостовими компаніями з пересадкою.