Мабуть, я бiльш–менш розумiюся на сiльському життi. Із 14–рiчного вiку — колгоспник; з 15–рiчного — остарбайтер у сiльському господарствi; до 1941 року — куркульський син, хоч батько мав одного коня й одну корову... Чим бiльше читаю у газетах мiркування тих, хто виступає проти приватизацiї землi в повному її юридичному статусi з правом розпоряджатися нею, включаючи й продаж, тим бiльше переконуюсь, хто i що хоче побачити в результатах референдуму. Причому наголошують не на приватизацiї повної й недоторканної, а все завжди зводять до акту продажу. Завжди лякають, що олiгархи скуплять землю. Усе населення України щодо статусу землi можна подiлити на категорiї. Перша — люди, якi на землi нiколи не працювали, якi не розумiють навiть термiн «земля». Земля — планета; земля, по якiй я ходжу чи лежу догори пузом; земля, на якiй стоїть мiй будиночок чи фабрика; земля, про якiй прокладено державнi й мунiципальнi дороги; нарештi земля, на якiй ростуть булки. Другi хочуть беззастережної влади над усiм без винятку населенням України, бачити його перед собою безголовими холопами. Третi хочуть мати засоби до iснування, не вкладаючи свою працю в землю. Четвертi хочуть бути повноправними власниками своєї землi, яка дає їм засоби до iснування.

Нещодавно, подивившись i наслухавшись по телебаченню шоу «Свобода» Шустера про те, як його учасники оцiнювали випадок протесту над мiнiстром освiти, який здiйснила студентка, кинувши в обличчя Д. Табачника букет квiтiв, я пiшов iз роями думок у своє тепле лiжко i заснув. Заснувши i прокинувшись, згадав такий сон.

Я хочу жити в правовій незалежній Україні. І тому управляти нею мають мудрі, чесні, високоморальні українці–патріоти, які люблять свій народ, свою землю, на якій зросли, яка виховала їх у повазі й любові до всього рідного і святого. Щоб ми, українці, відкритими очима подивилися на реалії в нашій українській державі. Тому викликаю на словесну дуель пристрасних захисників Юлiї Тимошенко. Недавно прочитала в однiй iз газет інтерв’ю з народною артисткою Нiною Матвієнко «Боюсь, щоб вони її не отруїли». Хочу вас заспокоїти: не плачте і не побивайтеся над гіркою долею Ю. Тимошенко, що вона бідненька, така тендiтна мусить у тюрмi сама себе обслужити i навiть косу доводиться самій заплітати. Що ж вона за героїня, яка у скрутнiй ситуацiї зовсiм безпомічна? А ви кажете, що нам варто приклад iз неї брати. Не бійтеся, з нею нічого не трапиться, ніхто її не отруїть. Вона — не Ющенко, бо потрібна Москві, як повітря, і Кремль не залишить її у бідi.

Промайнув ще день чергової рiчницi Незалежностi України, та ось який парадокс: країна незалежна, а українцi — нi. У своєму вiтаннi по «телемлинку» Янукович навiть не заїкнувся про українцiв. Виходить, таких уже немає. Двадцять рокiв тому українцi ще були, а сьогоднi нацменшина, а насправдi окупанти, на догоду собi, нас, корiнну нацiю, знiвелювали. Де ж ти є, наш сьогоднiшнiй Тарас Бульба? Не завадило б уже запитати українське суспiльство: «Ну що, росiйськомовне та iнше без мозку українське байстрюче, допомогли вам московськi «брати», угро–фiно–монголи, яких ви привели до влади в Українi?» Ви гадали, обираючи чужих пройдисвiтiв, що ось чужинцi засукають рукави i кинуться наводити лад в Українi. Не вийшло. Рукави вони дiйсно засукали, щоб зручнiше було пiднести хитрунам дулю з маком пiд самiсiньку носяку, i пiсля цiєї процедури взялися з iще бiльшим завзяттям розкрадати Україну. Для того, щоб витягти економiку з прiрви, в яку самi ж її туди i турнули, шукають не як її оживити, а хто заважає тiй одужати! Вихiд таки знайшли для себе найлегший — всi свої негаразди звалити на плечi «розжирiлих» пенсiонерiв. Тепер будуть давити й давити винуватцiв. Чим швидше i бiльше виздихає пенсiонерiв, тим легше й повнiше, на їхню думку, держава вилiзе з того лайна.

Це було давно. Переглядаючи свої папери в Канадi, знайшов цей листок. А що я повернувся в Україну вмирати, бо менi вже доходить 85–й рiк, тож узяв цей листок iз собою. А ви надрукуйте його у своїй газетi для тих, хто недооцiнює багатство нашої мови...

Дивує, як мiг собi дозволити Прем’єр–мiнiстр Микола Азаров зреагувати жартома, а точнiше примiтивною клоунадою на факт кiлькамiсячної вiдсутностi на робочому мiсцi голови Київмiськради мiльйонера Л. Черновецького, коли, смiючись, сказав, що без мера Київмiськрада працює набагато краще та нiхто за ним «нє скучаєт!» тощо. Цим самим борець «за справедливiсть» брутально потоптався по трудовому кодексу, згiдно з яким будь–якого працiвника, що не з’явився на роботi протягом двох днiв без поважних причин, звiльняють iз посади. То чого ж пiд дiю цього закону — «єдiного для всєх», про що неодноразово твердив народний депутат М. Чечетов, не пiдпадає мер?

Важко й нудно живеться росіянам, подумав президент РФ Д. Медведєв, влаштуємо їм якесь свято. По 500 ескімо роздавати не будемо, треба економити, а от почуття глибокого задоволення від давності Держави Російської забезпечимо. І він 3.03.11 видав указ про святкування у 2012 році 1150–ліття російської державності; у липні на нараді з істориками у Владімірі сформульовано нову концепцію історії Росії. Нехай світ дивується древності російського кореня, нехай брати наші менші — білоруси та українці — знають, хто старший. Що ж збираються святкувати президент, вірні йому історики, російський та інші народи РФ? (До речі, нас теж запросять: «Було б дуже бажано наших друзів з України та Білорусі долучити до святкування»). За точку відліку президент узяв 862 рік, коли словени, кривичі, чудь, весь, меря з Новгородщини та Псковщини запросили княжити варягів — Рюрика з братами. Чудь, весь і меря — автохтонні фінно–угорські племена. Новгородські словени та кривичі, як тепер встановлено наукою (академіки В. Янін, А. Залізняк, В. Сєдов, В. Алексєєв), були колоністами, що прийшли з Південної Балтики, західними полабськими слов’янами, від яких пішли й нинішні поляки. Варяги (нормани) — німецькі племена, серед яких Нестор розрізняв русь, свеїв, урманів, аньглян, готів.