«Ми хочемо свободи, тому не можемо жити в Криму в тих умовах, які склалися. Тому нам дуже важливо мати свій центр тут, у Києві, в якому наша культура, мова були б живими, розвивалися, проводилися б майстер-класи, виставки, були танці, музика», — розповідає «УМ» художник-кераміст, викладач, член Асоціації кримськотатарських художників Рустем Скибін.
Якби я потрапила в змайстровану нині за давнім звичаєм світлицю десь у Києві, то мало чому здивувалася б. Але щоб затишна вітальня-музей трапилася у Волновасі Донецької області — такого у найдивнішому сні не могла собі уявити. Двісті років тому територія Донецької області була «полем чистим», «землею незнаною». Сьогодні там війна. Люди живуть у страху.
Для чого нам може знадобитися мистецтво? З таким питанням я йшла на найбільший в Україні некомерційний арт-форум Art Kyiv Contemporary. «Навіщо нам поезія, якщо вона не рятує ні народи, ні людей?» — порушив питання в одному своєму вірші Чеслав Мілош.
Поруч зі мною група чоловіків у шкіряних куртках. Вони розливають із великої пляшки горілку по пластикових стаканчиках і закушують хлібом із ковбасою. Випивши, викуривши цигарку, починають танцювати, і так щиро та енергійно, що земля під ними трясеться і цементнi плитки мало не тріскаються. На сцені у той час виступає гурт «Неспроста».
У розмовах із батьками дітей-біженців я не раз чула, що з Донбасу виїхали всі нормальні — залишилися пенсіонери, які хочуть дожити віку у своїй хаті, i затяті прихильники «ДНР» та «ЛНР». Те, що дорослі, ті, які народилися у СРСР, можуть скептично ставитися до України і політики Києва, сумніву не викликало. Але як же діти, чиїми вустами говорить Бог?
Через тиждень російський актор Олексій Девотченко мав приїхати в Київ, щоб закінчити зйомки у фільмі «Моя бабуся Фані Каплан» Дмитра Томашпольського та Олени Дем’яненко, де він грав Леніна. Ввечері 5 листопада Олексій пішов з життя, залишивши калюжу крові і замкнені двері квартири у Москві. Його тіло 15 годин пролежало біля дверей.
Після того як у п’ятницю півтори тисячі небайдужих киян, одягнених у символічно жовті тони, зібралося під стінами КМДА з вимогами прозорого розслідування підпалу кінотеатру «Жовтень», виділення бюджетних коштів на реставрацію і гарантій, що зовнішність будівлі після ремонту збережеться, міністр внутрішніх справ Арсен Аваков відразу поспішив повідомити, що двох підозрюваних у підпалі вже затримано.
До останнього дня важко було спрогнозувати, який же фільм стане переможцем 44-го міжнародного кінофестивалю «Молодість» і отримає головний приз, статуетку «Скіфський олень» і сертифікат на 10 тисяч доларів. Кінокритики не мали явних фаворитів аж до п’ятничного ранку.
А «Молодість» уже не та. Таку думку можна почути чи не від кожного відвідувача фестивалю. Не відомо, з чим це пов’язано, але ситуація виглядає катастрофічно. Сьогодні маємо екватор найстарішого фестивалю в Україні, який з року в рік збирав на своїх майданчиках сотні людей, до залів стояли черги, у «курилках» не було де яблуку впасти.
У рамках позаконкурсної програми на «Молодості» цього року — шість українських прем’єр. Перші дві глядачі встигли оцінити. На жаль, прем’єри пройшли без шалених оплесків, черг до залу і з ввічливими усмішками, що означали — «краще щось, ніж нічого».
