Свобода в кіно

А «Молодість» уже не та. Таку думку можна почути чи не від кожного відвідувача фестивалю. Не відомо, з чим це пов’язано, але ситуація виглядає катастрофічно. Сьогодні маємо екватор найстарішого фестивалю в Україні, який з року в рік збирав на своїх майданчиках сотні людей, до залів стояли черги, у «курилках» не було де яблуку впасти. Цього ж разу майже кожен сеанс проходить із напівпорожніми залами, кіноманів наче вітром здуло. Від аскетичних коридорів стає нестерпно сумно, і все частіше згадується, як все було бодай кілька років тому.

Мрійники по-українськи: про Майдан без Майдану

Молодий київський кінокритик Станіслав Битюцький наче передбачав, що восени в моді будуть спогади. Ще у травні, після подій на Майдані, трагічних подій в Одесі й перед війною на сході, він зібрав найближчих друзів у темній кімнаті, ввімкнув камеру і почав записувати їхні спогади про дитинство, зиму, кіно і, звичайно, про «Молодість», яка раніше була справді молодою і максимально відірваною від реальності. В результаті цих п’яти нічних посиденьок вийшов дебютний експериментальний фільм «До побачення, сінефіли».

«Сінефілія — це відкриття світу і себе через кіно. Через фільми я навчився життю, навчився так чи інакше сприймати навколишній світ. Саме тому для сінефіла, на відміну від кіномана, кіно — священне, а режисери — друзі, які дозволяють тобі знову і знову вирушати в подорож iз ними», — трактує кінокритик, а віднедавна режисер Станіслав Битюцький. Його фільм не всі сприйняли. Під час перегляду якийсь чоловік у темному залі вигукував: «Король голий!», натякаючи, що це не кіно, а «що попало». Може, для когось і так. Адже «До побачення, сінефіли» — це спроба осилити, що таке свобода в кіно і що з нею можна робити. Не кожен відважиться на експерименти, відхід від традицій поетичного реалізму, бажання вийти за рамки шаблонів.

Станіслав вважає, що сьогодні — час для нових проектів. Щоб розказати історію на екрані, вже не потрібні фінанси, держпідтримка, декорації, професійні актори. Можна просто знімати діалоги зі своїми друзями, де кожен ділиться своїми відчуттями про сьогоднішні події, Майдан без Майдану, зафільмувати камерну тусовку десь у кіноклубі, де показують Довженка і братів Люм’єрів. «Сьогодні можна щось робити», — каже на початку фільму Станіслав, а вже на «Молодості» додає, що варто знімати, не думаючи про те, хто твою картину дивитиметься, її можуть показати на будь-якому фестивалі.

До речі, те, ким став Станіслав Битюцький, режисер-дебютант завдячує саме «Молодості». Кілька років тому він випадково потрапив на кінофестиваль, через рік уже цілеспрямовано не пропускав жодного фільму, а пізніше став кінокритиком, тепер режисером. На «Молодості» у різні роки він знайшов справжніх друзів, яких зняв у фільмі. У тусовці Битюцького є один спільний спогад — це «Молодість». Вони згадують, як «Молодість» ще недавно проходила лише у Будинку кіно, можна було курити травичку у залі, дивитися по 10 фільмів поспіль, а після того жодного не пам’ятати. Згадують про програмного директора Аліка Шпилюка, про відомого режисера Романа Балаяна, який тоді носив бороду і був відкритий для спілкування.

Священицьке ставлення героїв до кіно нагадує «Мрійників» Бернардо Бертолуччі. Тільки замість французів бачимо молодих українців, які рухаються від національної самоідентифікації до бажання об’єднатись, говорити і спільними зусиллями створити щось нове в країні та в кіно.

Правда про війну. Краща зброя — камера

Мандрівник і митець Леонід Кантер вирішив піти добровольцем у Національну гвардію і взяти з собою маленьку камеру. Ще на тренуваннях в Нових Петрівцях він почав знімати документальний фільм «Війна за свій рахунок», який показали на «Молодості» у позаконкурсній програмі «Україна. Нові реалії». Леонід набрався сміливості і зняв те, чого уникають у теленовинах. Хлопців із Нацгвардії після трьох днів тренування, де більшість часу їх вчили марширувати, щоб показати генералу шик і блиск, відправили у зону АТО. Держава їм дала лише автомати, весь одяг довелося купувати за спонсорські кошти. Найбільш показовим моментом, як влада дбає про бійців, стали каски. Хлопці ледве стримували сміх, коли побачили ящики з мало не картонними касками. «Вони годяться для двох речей. У цих касках можна варти борщ і можна насрати в них», — каже один із нацгвардійців.

На фронті добровольцям довелося непереливки. Вони не були готові до обстрілу з танка прямою наводкою, від якого кришаться, як картон, бетонні стіни. І не раз згадують, що якби час на тренуваннях присвячували не маршируванню, а виконанню бойових задач, було б набагато ефективніше. Але, здається, ефективність на війні владі не потрібна. Тому й призначаються у добровольчі батальйони командири-покидьки зі штабу, які на передовій тільки тим і займаються, що самостверджуються за рахунок приниження добровольців, п’ють каву і валяються в гамаку.

Леонід Кантер згадує, як «всі ті покидьки, які ганьблять українську армію, почали виживати його з батальйону». «Тричі нібито за підозрою у шпигунстві у мене відбирали зброю і відправляли «на профілактичні бесіди» в Ізюм, сподіваючись, що мене затримає СБУ. Але на їх велике розчарування я знаходив все більше прихильників, у тому числі серед керівництва АТО, і врешті повертався на блок-пост. Тоді підступні командири вирішили обшукати мої речі, знайти і знищити матеріал. Але хлопці сховали диск і передали його до Києва».

Один із добровольців порівнює Нацгвардію з моделлю України. Що у ній є все те, з чим активісти боролися на Майдані. Крадуть гуманітарну допомогу, медикаменти, обдурюють і порушують закони. Є ті, хто суперово вміє організувати процес. Але для цього треба оминути всі державні інституції. Якби перезавантаження України вже почалося, то фільм Леоніда Кантера «Війна за свій рахунок» мав би потягнути за собою масові звільнення командирів, генералів, чиновників. На жаль, покидьків в Україні значно більше і вони зубастіші, ніж би того хотілося.

Сьогодні Леонід із камерою воює у донецькому аеропорту разом із «Правим сектором». Незабаром вийде його новий документальний фільм про нові реалії України. Може, у ньому будуть відповіді, як нам будувати нову Україну і перезавантажувати систему?

Молодість — дітям

У «Кінопанорамі» весело як ніколи. Тут у рамках «Молодості» проходить Міжнародний конкурс «Молодість — дітям». Генеральний директор «Молодості» Андрій Халпахчі зазначив: «Наша найбільша мрія — щоб цей дитячий фестиваль розвивався і щоб у досить швидкому майбутньому це був окремий від дорослої версії кінофестиваль для дітей і про дітей».

Цього року в конкурсі беруть участь 6 повнометражних художніх стрічок для дітей, що були створені в Україні, Німеччині, Казахстані, Білорусі, Норвегії та Швейцарії. Найкращий фільм серед номінантів обиратиме журі, яке складається з дітей віком 10-14 років.

Конкурсну програму відкрив художній фільм «Трубач» українського режисера Анатолія Матешка. Цей мюзикл — історія змагання двох дитячих оркестрів, де все, як у дорослому світі: любов, інтриги, ревнощі та, звісно, перемога добра над злом.

На урочистому відкритті була присутня перша леді Марина Порошенко. «Дуже приємно, що фестиваль відкривається показом фільму саме українського виробництва. Сьогодні серед усіх глядачів у залі є близько 100 дітей з дитячих будинків, центрів реабілітації та шкіл, які ми відвідували останнім часом, і я вдячна організаторам за популяризацію кінематографа та виховання нової генерації глядачів», — подякувала «Молодості» Марина Порошенко.

Показ «Трубача» на відкритті був безкоштовним. І це не перший подарунок дітям від організаторів. Учора наймолодші глядачі побачили стрічку німецького режисера Файта Гелмера «Дурниці». Це справжній посібник із того, як у жодному разі не стати середньостатистичним громадянином. Файт представив свій фільм особисто.

ПОДАРУНОК №1

Ніч для національного метра

Із 1 на 2 листопада, в ніч із суботи на неділю, пройде Довга ніч українського короткого метра. У програмі — три десятки фільмів, створених в Україні за попередній рік, які нині змагаються за «Золотого оленя» в Національному конкурсі. Тут свої роботи представляють не лише дебютанти, а й режисери, які вже брали участь у фестивалі. Серед таких — переможець «Молодості-2013» Олександр Ратій. Його фільм «Прості речі» розповідає історію дружби двох дівчат, яким уже трохи за 60. Фільм був відібраний для участі у цьогорічному Каннському кінофестивалі.

Початок — 1 листопада о 23:50 у Cиньому залі кінотеатру «Київ».