Хоч води відтоді спливло й немало, в Україні нараховується близько тисячі учасників тієї вражаючої події. Мешканець Дніпропетровська, підполковник у відставці Іван Лютий — один iз них.
— Іване Марковичу, варто пригадати, що ж передувало першому ядерному вибуху на теренах СРСР?
— Власне, це сталося під час експериментальних військових навчань сухопутних військ та Військово-повітряних сил на Тоцькому полігоні в Оренбурзькій області. Керував ними маршал Георгій Жуков. Як повідомляла у 1996 році (завісу таємничості було піднято не так давно) газета «Красная звезда», у ході навчань вивчали вплив атомної бомби середнього калібру на озброєння, військову техніку та особовий склад.
Але існують й інші оцінки. Як писала «Литературная газета» 15 вересня 1999 року, вибір місця випробування був не помилковим — він був злочинним. Важко було на просторі в одну шосту суші знайти більш заселене місце, ніж ця територія між Волгою та Уралом з родючим грунтом та мальовничою рікою Самарою. І найстрашніша ідея, що прийшла в голову стратегів, випробовувати радіацію на людях, яких, зберігаючи протягом 25 років таємницю, позбавили можливості отримувати медичну допомогу. До речі, та публікація в «Литературке» називалася просто вбивчо «Ядерного удару по Росії завдала Радянська Армія 45 років тому».
За великим же рахунком задум навчань бачився таким. Після Другої світової війни Збройні сили Радянського Союзу взяли на озброєння ядернi ракети. Отож і вирішили її випробувати під час експериментальних тактичних навчань. Сторону, що оборонялася, було зімітовано у вигляді батальйонного опорного пункту американської армії. Для завдання ядерного та бомбового ударів по ньому задіяли бомбардувальники ТУ-4, авіадивізію ІЛ-28 та МІГ-17, розвідувальний полк ІЛ-28.
— Скільки військовослужбовців стали учасниками тих навчань?
— У навчаннях взяли участь понад 40 тисяч військовослужбовців. Але, так би мовити, живих істот було значно більше. Адже нам протистояв «ворог» не зовсім умовний — у ролі «американців» використовували... овець, коней, велику рогату худобу, собак. Варто зазначити, газета «Правда» про цю пікантну деталь повідомила ще в 1991-му році без будь-яких застережень — атомну бомбу відразу планувалося скинути саме на тварин. Вивчення самопочуття живих істот після такого потрясіння тоді здавалося чи не найважливішим аспектом.
— Кажуть, до цих навчань був безпосередньо причетний і академік Курчатов?
— Так, він з групою офіцерів прибув за 5-6 днів до початку навчань до розташованого за 80 кілометрів від колишнього Сталінграда Ухтомська, де готувалися екіпажі пілотів, які мали скинути атомну бомбу. Він поставив завдання не допустити відхилення від епіцентру цілі понад 200 метрів. Отож пілоти мусили виконати 123 тренувальнi польоти з макетом атомної бомби. Курчатов же залишався на полігоні і під час вибуху.
— Чи правда, що пілотові літака-носія бомби не довіряли? Навіть не виключали ймовірності його втечі за кордон разом зі смертельно небезпечним вантажем...
— До речі, про це повідомив у телепередачі ОРТ «Як це було» командир другого екіпажу К. Лєсніков. За його свідченням, літак-носій супроводжували винищувачі МІГ-17, що мали завдання у разі відхилення машини від маршруту з намірами полетіти за кордон з атомною бомбою на борту знищити її негайно... Отож заходи перестороги вживалися й такі. Навіть незважаючи на те, що командиром літака-носія був досвідчений пілот Васілій Кутирчєв. Його екіпаж і скинув атомну бомбу з висоти 8 тисяч метрів. Вона вибухнула через 45 секунд, встигнувши долетіти до висоти 350 метрів. Відхилення від епіцентру цілі все ж виявилося більшим за задане Курчатовим. Воно становило 280 метрів.
Що стосується самого вибуху, то, як розповідав штурман-навігатор В. Бабець, до речі, уродженець міста П'ятихатки на Дніпропетровщині, у жодній настанові про такі масштаби не йшлося. Вгору та навсiбіч у супроводі жахливого ні на що не схожого скреготу стрімко виникла золотаво-біла хмара, за якою витягнувся темний стовп пилу, — ми побачили отой самий атомний гриб.
Через п'ять хвилин після вибуху розпочалася артилерійська підготовка, і «бій» тривав ще протягом чотирьох годин. На шляху до епіцентру можна було бачити як нещадно розправився атомний демон з живою природою. Те, що постало перед нашими очима, важко описати, бо не вкладалося в свідомості. Забути той жах неможливо.
— Цікаво, чи уявляли безпосередні учасники навчань — солдати, яку небезпечну роль їм відводять?
— Нашої згоди на участь у цьому експерименті ніхто не запитував. Звісно, ми нічого не знали і про те, що під час навчань заплановано випробування атомної бомби. Тому й не мали уяви, наскільки серйозно ці навчання підірвуть наше здоров'я, а багатьох приречуть на повільну смерть, інвалідність, безпліддя, хронічні хвороби. Та й що могли знати 19—20-річні солдати? Навіть найменшої гадки не було про те, що нас привезли на справжню війну.
— Як швидко учасники навчань відчули на собі наслідки радіоактивного опромінення?
— Це ми відчули, як тільки дісталися базового табору. В усіх пересохло в горлі, боліла голова, у вухах стояв стукіт та дзвін, багатьох нудило. Нас відправили до лазні, дали нове обмундирування, але залишили білизну та онучі.
Симптоми променевої хвороби учасники навчань відчули вже через рік. Від постійних болей у голові, хребті, суглобах, кістках, шлунку, різкого погіршення зору почав потерпати буквально кожен з нас. Найжахливіше — ми не мали права говорити навіть лікарям про справжню причину захворювання. Годі казати про якийсь соціальний чи правовий захист. Завісу таємничості над вибухом на Тоцькому полігоні підняли лише через 35 років.
— Чи правда, що в епіцентрі вибуху в ролі смертників виступали зеки?
— Про це навіть розповідалося по телебаченню. Капітану Младену Марковичу, югославу, який прийняв радянське підданство, було наказано навчити групу засуджених роботі на дозиметрах. Йому також надали право на місці розстрілювати непокірних. Однак після замірів в епіцентрі вибуху й сам Младенович про долю своїх підлеглих — зеків — нічого не знав, як і всі ми.
— Чи постраждало безпосередньо від вибуху цивільне населення?
— Скажу про те, що бачив на власні очі. Години через півтори після вибуху наш загін отримав команду висунутися до розташованого кілометрів за шість від епіцентру вибуху села Маховки. Там ми мали ліквідувати пожежу. Спромоглися врятувати тільки близько 20 будинків зі 169. Щоправда, мешканців Маховки перед цим евакуювали. Але невдовзі силами військових село відбудували на тому ж місці. Можете собі уявити, як там людям жилося.
— Коли завісу таємничості стосовно Тоцьких навчань вже було піднято, ви, ветерани тих подій, відчули це на собі?
— На мою думку, наша держава дотепер не знайшла адекватної формули компенсації для учасникiв Тоцьких навчань за заподіяну шкоду їхньому здоров'ю. Хоча, згідно з постановою Кабінету Міністрів України, нас і прирівняли до учасників ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС, не можна сказати, що цим усі проблеми знято. Коли ми називаємо себе «ядерниками», багато хто дивується дотепер: «А хіба в нас була атомна війна?». Була — і не тільки на Тоцькому полігоні. Багатьом з нас довелося нести службу на об'єктах, які сьогодні не є таємницею, — «Златоуст — 20», «Свердловськ — 45», «Челябінськ — 40»... Ці міста-фантоми з умовними назвами, що у післявоєнний час виростали, немов гриби після дощу, навіть не позначалися на картах. Отож нинішній півстолітній ювілей першого ядерного вибуху на теренах колишнього Радянського Союзу, окрім усього, має нагадати, як близько ми тоді були від значно глобальнішої катастрофи.
Уродженець Полтавщини Іван Лютий у 1953 році закінчив Ленінградське військово-інженерне училище. Службу розпочав командиром взводу роти інженерних машин частини, що базувалася в Броварах під Києвом. У лютому його підрозділ у повному складі зі штатною технікою вивантажили на станції Тоцьке Оренбурзької області «із завданням забезпечити корпусне навчання із застосуванням сучасної зброї».
Дочка Шона Карра, більше відомого як зятя Юлії Тимошенко, трохи підпсувала «страждально–войовничий» імідж своєї непрямої «бабусі». Завдяки їй усі дізналися, що торік Юля Володимирівна непогано відпочила в Іспанії. А сайту «Таблоїд» стало відомо, що за свій кількатижневий релакс Тимошенко платила по 7 тисяч євро за добу. >>
«Ти диви: тут як на авторинку, — двоє друзів роздивлялися літаки з парку «антонівської» авіакомпанії, що стояли в ряд один біля одного. — Напишемо внизу: не битий, не шпакльований, один господар...». >>
«Хобі, що стало стихійним лихом» — так називає своє захоплення прогнозуванням погоди відомий волинський журналіст і письменник Володимир Лис. Займається він цією справою понад двадцять років. Перший свій прогноз склав у 1989 році, й відтоді щороку тисячі людей у всіх куточках України чекають «погоди від Володимира Лиса». Хоч Володимир Савич попереджає, що прогноз він складає винятково для Волині, відтак його передбачення «діє» в радіусі 150 кілометрів. >>
...Густа завіса хмар над Гайдарами, що на Харківщині, і непримне мрячіння дрібного дощу принесли добру звістку. Новий український синоптик Тимко II не побачив учора власну тінь. Це означає, що весна в наших краях буде ранньою і теплою. Отже, зимі вже недовго залишилося... >>
Сьогодні цивілізований світ не хоче їсти цукор і лікуватися хімією — він повертається до тисячолітніх джерел життя і обирає... мед. На всіх континентах «нектар богів» стає рушієм харчового, сільськогосподарського, фармацевтичного, косметичного виробництва. Продукти бджільництва тепер в усьому — в помадах, хлібі, інгаляторах, жувальних гумках, мазях, вині... Україна у «медових справах» задніх не пасе: за виробництвом меду ми — перші в Європі й п’яті у світі. В нас прадавня культура бджільництва й надзвичайні економічні перспективи. Мед може і повинен стати світовим брендом української нації — таким як французький сир і вино чи російська горілка. І світ уже дав нам картбланш: у 2013 році до України з’їдуться на конгрес бджолярі з усіх куточків планети. Адже на цьогорічному всесвітньому форумі у Франції ми переконали усіх: Україна — медовий край. Як це відбувалося, бачила і «Україна молода». >>
«Нове чорнобильське «Укриття» захистить Україну і світ!» Відтоді, як цей захоплений вигук пролунав над країнами і континентами, світ завмер в очікуванні небаченої конструкції завдовжки 257, завширшки 150 і у висоту — майже 110 метрів... Минув не один термін завершення будівництва цього дива, а нас як захищав, так і захищає від отих клятих радіонуклідів трохи підрихтований старенький саркофаг, зведений усього за півроку без зайвих гасел і обіцянок.
Що ми зазвичай чуємо і читаємо про Чорнобиль? Безневинні сенсації на кшталт двоголових телят (трьох–чотирьох — потрібне підкреслити) чи одноголових самоселів, байки про мертве місто Прип’ять і дивне захоплення екскурсіями в епіцентр трагедії. Як і раніше колеги–журналісти, геройськи напнувши груди, з мікрофоном і блокнотом рвуться до зруйнованого реактора, аби й собі «засвітитися» в чорнобильській зоні... Вся ця екзотика була й буде. Ось тільки «за кадром», як завжди, залишаються досить делікатні соціально–економічні і фінансові проблеми Чорнобиля, які не такі показні на вигляд і надто складні для газетно–телевізійних матеріалів, а тим паче для сприйняття пересічними громадянами. До цих проблем докопатися не так просто, та й кому це потрібно? Не розпорошуючись на всі чорнобильські проекти, уважніше придивимось до найбільш «уживаної» теми останніх років — заплановане будівництво нового «Укриття», або НБК (нового безпечного конфайнменту). Ось перше–ліпше повідомлення з посиланням на члена групи радників ЄБРР із чорнобильського проекту, академіка Валерія Кухаря: «На жаль, усі плани досі не виконували, та є надія, що до 2012 року ми отримаємо «Укриття»–2»... >>
