Є такий анекдот: «ХІХ століття: жінка народила — і в поле. ХХ століття: жінка народила — і до верстата. ХХІ століття: жінка народила — і до комп’ютера». Жарти — жартами, але наявність інтернету дає багатьом молодим мамам (особливо тим, чия праця напряму пов’язана з комп’ютером) практично необмежені можливості продовжувати кар’єру, не виходячи з дому.

Її, як і багато років тому, чекають біля кожної хати з особливим нетерпінням. «Якщо буває де затримаюся чи не встигну прийти вчасно, то бачу, що до скриньки вже протоптана стежка — люди чекають.

Напередодні 80–х роковин Голодомору в усіх школах заплановані уроки пам’яті, присвячені цій болючій темі. Про Великий голод усе частіше починають розмову з молодших класів — розповідають, що таке було, вчать цінувати шматок хліба та людську працю.

Його життя схоже на гостросюжетний фільм, який міг би принести режисерові не одного «Оскара». Селянський син, із розкуркулених, він пережив і голод 33–го та 47–го років, і натуралізм війни, і агонію сталінізму, і хрущовську відлигу, і брежнєвський «розквіт», був активним учасником (і натхненником) національного відродження початку 90–х.

Білорусів часом жартома називають «бульбАшками» або «бульбашАми» — через пристрасть до картоплі, яка в раціоні наших найближчих сусідів займає почесне місце. Цьому є своє історичне пояснення — в Білорусі картопля прижилася майже на століття раніше, ніж у Росії та Україні, та й місцеві ґрунти сприяють вирощуванню багатих на крохмаль бульб, що надає стравам, приготованим саме з них, особливого смаку. Втім білоруська кухня набагато розмаїтіша, і має свої особливості, притаманні лише їй.

Омеляна Мельника із містечка Полонне, що на Хмельниччині, сусіди вважають диваком. Ще б пак — спиртного ніколи і в рот не візьме, зате, коли душа розкриється, може на всю вулицю просто так затягнути народну пісню — а голос у нього ще дай Боже. А ще — кожного ранку щонайменше по півгодини (а інколи — і кілька разів) він стоїть у своєму дворі на голові.

Сам Омелян Іванович на таке нерозуміння тільки плечима зводить: «Нехай сміються. Он один з мене сміявся — його вже десять років на цьому світі немає. Й інший, значно від мене молодший, теж сміявся і любив у чарку зазирнути — і його вже з десяток років немає. Я на всю вулицю один лишився. А організм — це Храм Божий, його не треба засмічувати. Навіть думкою. Він, якщо йому не заважати, здатен працювати, як–то кажуть, сто років без ремонту, а то й більше. От я і хочу це людям показати».

Їх називали смертниками. З міліцією виловлювали по лісових шляхах та поліських болотах, не пускаючи до рідних хат. А вони, лише їм відомими партизанськими стежками, через Білорусь, в обхід усіх блок–постів, поверталися до місць, де закопана їхня пуповина. Бо вела їх одвічна правда поліщуків: «Де народився, там і помирати треба».

І ось парадокс: більшість із їхніх однолітків, кого тоді, у 1986 році, відселили в сусідні райони, давно вже пішли за межу. А вони живуть. По кілька на село, самі на цілий світ. Тримають худобу, город, захищаються від вовків та диких кабанів. І свято сповідують іще один свій життєвий принцип: «Хоч зібрався помирати — а поле виори». Саме вони, самосели Чорнобильської зони відчуження, стали героями фотоальбому «Обличчя Чорнобиля», який не так давно побачив світ.

У неї було рідкісне й романтичне ім’я — Квітка. А ще — унікальний голос, який важко сплутати з будь–яким іншим. Несильний, але проникливий, трішки щемливий і якийсь невагомий, наче витканий із найтонших ноток і почуттів, зі щирості, журби і небесної радості. Раз почутий, він глибоко западає в серце, щоб розбудити там найпотаємніші струни душі, які вже ніколи не змовкнуть. Так співають тільки янголи, які на деякий час спускаються на землю, щоб дати змогу смертним почути голос Вишніх Сфер. На жаль, їхній час перебування на землі часто буває дуже обмеженим.

Іван Андрусяк — один із найоригінальніших і найзапитаніших сучасних дитячих письменників. У нього особливий стиль письма і своє ставлення до життя. Наприклад, Андрусяк може заборонити своїм дітям вивчати твори зі шкільної програми, якщо вони, на його погляд, псують естетичний смак дитини. Він може на зустрічі з «малявками» (улюблене Іванове слово) порівняти Довбуша з нашим Президентом, назвавши обох бандитами. «Правда, про одного триста років народ пісні складає, а про другого...», — додає він. І він же може захоплено розповідати, як ці ж самі «малявки» із Херсона зробили власні ілюстрації до його «Звірячої абетки», які цікаві і талановиті діти є в Тернополі, вибачатися перед ними за «вдосконалені» тексти, які в «Букварику» друкують від його імені.

Нещодавно стало відомо, що до престижного каталогу «Білі ворони» — 250 творів дитячої літератури із понад 40 країн світу, який щорічно складають експерти Мюнхенської бібліотеки, — увійшла книга Івана Андрусяка «Вісім днів із життя Бурундука». А наприкінці лютого в Чернігівському ляльковому театрі відбулася прем’єра вистави за його п’єсою «Стефа та її Чакалка». Ці дві події стали підставою для нашої розмови з письменником про сучасну літературу для дітей.

«Брати Блюзу» своє двадцятиріччя і п’ятдесятиріччя лідера гурту Мирослава Левицького відзначили серією концертів у Франківську, Києві та Ужгороді (останній має відбутися наступного тижня). Для шанувальників творчості цього гурту це було справжнє свято — останні кілька років «Братів» практично не було чути в Україні. Доля розкидала їх по світах: басист Андрій Мельник нині живе і працює в Нью–Йорку, так само і гітарист Степан Кузів. Там же були і саксофоніст гурту Олег Левицький та Андрій Вінцерський, гітарист Сергій Тафтай довгий час працював у Монреалі.