У далекому Токіо в антикварному магазині знайшлася стара картина. Її власник Хаясі Тосінорі не знав російської і не знався на слов’янському мистецтві. Проте у нього був знайомий — славіст, перекладач Акіра Судзукі. Судзукі–сан давно вивчав творчість Давида Бурлюка. Бо ж відомий український батько російського футуризму перед переїздом до Америки у 1920—1922 роках жив у Японії і там також залишив свою спадщину. Японський мистецтвознавець написав п’ятнадцять книжок про Бурлюка. Одну з них узяв почитати Тосінорі–сан і, розглядаючи репродукції, помітив: на них такий підпис, як на одній із картин його колекції!..

У свою чергу в пана Акіри також був знайомий, бурлюко­знавець, голова Фонду імені Давида Бурлюка, Олександр Капітоненко із Сум. Тринадцять років вони листувалися, обмінюючись інформацією. Через нього на батьківщині знаного у світі митця дізналися про токійську знахідку. Минуло два роки всіляких справ і перемовин, і ось гості з Токіо привезли до Сум невідоме полотно «Пейзаж на морському узбережжі». Фахівці визнали, що його автор — справді Давид Бурлюк.

Духовенство та миряни Полтавської єпархії Української православної церкви вшанували пам’ять близько сорока священнослужителів, яких за постановою «особливої трійки» НКВС розстріляли в один день червня 1938 року, тобто 75 років тому, в урочищі Триби поблизу обласного центру. За свідченнями істориків та краєзнавців, то був фактично останній масовий «укіс» полтавських служителів культу, котрих більшовики почали знищувати одразу після приходу до влади. Як тепер з’ясувалося, за безпосередніми вказівками свого вождя — «найлюдянішої людини» Володимира Ульянова (Леніна). Цих людей розстрілювали тільки за те, що вони не хотіли відрікатись од віри й були священиками або монахами. А значить, «класовими ворогами» — потенційними опонентами «червоної» влади у наса­джуванні ідеології войовничого безбожництва.

Волинські депутати висловили свою позицію щодо 70–річчя Волинської трагедії та спроб окремих польських політичних парламентських партій радикалізувати події, що відбулися на Волині сім десятиліть тому. Вони підтримали звернення і заяви Львівської, Івано–Франківської обласних рад та Луцької міської ради щодо цього питання.

Діагноз «важке отруєння сурогатом алкоголю», встановлений медиками Солотвинської лікарні в семирічного мешканця гірського села Пороги, що на Богородчанщині, дуже здивував і бувалих людей у білих халатах. З’ясувалося, що малий пацієнт, доправлений до шпиталю каретою швидкої допомоги, «перебрав» спиртного... випадково. Хлопчака помістили в реанімаційне відділення і невдовзі привели до тями.

Водій мікроавтобуса з численними пасажирами, які їхали з сіл району в Шостку, вже практично доїхав до місця призначення, як раптом під колеса «маршрутки» кинувся невідомий. На щастя, це сталося неподалік зупинки, тож швидкість авто була невелика, а чоловік відбувся закритою черепно–мозковою травмою та синцями на обличчі.

Донецькій громадськості стало відомо, що місцевий монополіст у постачанні питної води — комунальне підприємство «Вода Донбасу» — готує шокове, відразу на 80 відсотків, підвищення тарифів на свою продукцію. Вже відправлено звернення з відповідною пропозицією до Національної комісії з регулювання комунальних послуг. Директор фірми Вадим Котов скандальну звістку аж ніяк не спростував, аргументувавши погану для донеччан новину тим, що «Вода Донбасу», мовляв, працює собі у збиток, відпускаючи життєдайну вологу споживачам за цінами, що майже удвічі нижчі за собівартість. Та ще й міста і селища індустріального регіону не платять за спожите, від чого утворився борг у 320 млн. грн.

У свою чергу донецькі водопостачальники завинили за електрику приватній компанії Ріната Ахметова «ДПЕК Донецькобленерго» понад 700 млн. грн. Там із боржником панькатися не стали, а демонстративно опломбували технічне обладнання водогонів у восьми містах Донеччини, зокрема Маріуполі, Слов’янську, Артемівську, Харцизьку та самому обласному центрі. «Вода Донбасу» ж оголосила про суттєве скорочення подачі води населеним пунктам — неплатникам, а також про можливу відправку своїх працівників у безкоштовні відпустки. Словом, мають місце всі ознаки гострої кризової ситуації, яку комунальники мусять якнайшвидше ліквідувати. Ясна річ, рахунком чергового підняття цін. От тільки не всі в регіоні тому відчайдушному воланню «Рятуйте, тонемо!» повірили.

В селі Яреськи Шишацького району за участю представників обласної та місцевої влади і громадськості урочисто відкрили пам’ятник Тарасу Шевченку. Яреськи, як відомо, називають «Довженковим» селом, оскільки саме тут наш геніальний режисер знімав свою «Землю» та деякі інші фільми. Збір коштів на погруддя українському поету–пророку зініціював місцевий пенсіонер–просвітянин Іван Яковенко. Громада його підтримала, тож протягом 2011—2012 років було зібрано понад 12 тисяч гривень. Ще кількадесят тисяч гривень на проектування, виготовлення та встановлення пам’ятника виділили Яреськівська сільрада та спонсори — два тамтешні підприємства агрохолдингу «Астарта–Київ». Над втіленням образу Кобзаря працювали полтавські скульптори Дмитро Коршунов і Валерій Голуб.

Трагедія сталася рівно за день до 58–річчя відомого російського співака і композитора з дніпропетровським корінням Володимира Кузьміна, яке він мав відзначати 31 травня. В автомобільній катастрофі по дорозі до Криму загинув його 85–річний батько. За кермом авто перебувала дружина Бориса Григоровича, молодша за нього на 45 років, яка теж постраждала у цій катастрофі, отримавши забій грудної клітки.

На малій батьківщині Раїси Кириченко, в селі Корещина Глобинського району, біля її могили поховали чоловіка воістину народної співачки, заслуженого артиста України Миколу Кириченка. Помер він раптово від хвороби серця на 71–му році життя. Саме його прізвище взяла талановита дівчина з сільської глибинки Рая Корж після одруження 15 грудня 1963 року. Відтоді вони вже не розлучалися ні в житті, ні на сцені. А познайомилися у 1962 році, коли співачка почала працювати у своєму першому професійному колективі — ансамблі Полтавської обласної філармонії «Веселка», концертмейстером якого був уро­дженець Кобеляцького району баяніст Микола Кириченко. Він став для неї не лише вірним супутником на життєвій дорозі, а й найближчим соратником у творчості, співтворцем більшості концертних номерів. Деякі пісні подружжя виконувало разом. Дітей вони не мали.

Уже 17 років його немає серед живих. Ще вісім років, як будуть закриті його основні архіви. Але вже сьогодні два величезні томи робіт журналіста, краєзнавця, літературознавця Геннадія Петрова представлені дослідникам. «Цим ми не порушуємо волі Петрова, — каже заслужений працівник культури України, фахівець обласного архіву Людмила Покидченко, яка опікується фондом пана Геннадія. — Адже у книгах — матеріали бібліографічного характеру, які взагалі не були обмежені в доступі, та його вже опубліковані статті. Складається враження, що Геннадій Терентійович сам не знав, скільки він написав. Те, що ми упорядковуємо, — там такі скарби!.. І все використано хіба на десять відсотків. Решта — теки, матеріали до тем. Його вже немає, а залишилися закладки «написати статтю».