«УМ» побувала на батьківщині командира спецпризначенців Ігоря Гордійчука. Його мама розповіла, як у госпіталі біля сина, який був між життям і смертю, зустрілася з полковником. «Я б нізащо не пішов би на ту війну. Навіть якби мені довелося розпрощатися з армією», – сказав тоді військовий.

Давно обіцяне і нарешті дозволене роздержавлення українських ЗМІ на практиці наштовхується на шалений спротив влади, яка мала б усіляко сприяти цьому процесові.

Історія знає немало прикладів, коли геройські лаври присвоювали тим, хто їх не заслуговував. Було, що й герої ставали зрадниками. Війна списує все. І на неї теж можна багато чого списати.

Виринає з пам’яті картина з минулого. Січень 1991 року. Луцьк, будинок політосвіти (нині історичний факультет СНУ). Тут проходить обласний день депутата. Зібралося понад 500 народних обранців різного рівня.

Щоб доїхати до Верхів, треба мати не лише надійну автівку, а й залізні нерви.

Коли Ігор Семенюк, один з активістів та організаторів РУХу в Нововолинську й добре відома на Волині людина, поїхав на війну — я зовсім не здивувалася. Хоча один рік відділяв його від того віку, коли в армію вже не беруть.

Богдан Шиба, Луцький міський голова 2006—2010 років, якому вдалося перервати багаторічну еру правління у місті Антона Кривицького, сьогодні на роботу їздить на ровері.

Два останні роки ми не живемо, а лише завмираємо в очікуванні. Відкладаємо до кращих часів, коли закінчиться війна, свої плани, маленькі чи амбітні, намагаючись жити в унісон із країною і її болями.

Волинська трагедія — одна з найболючіших сторінок у відносинах українського та польського народів періоду новітньої історії.

Півтора року тому в селі Копилля Маневицького району натрапила на цікавий пам’ятник: на стелі, окрім прізвищ загиблих на фронті односельчан-червоноармійців та комсомольських активістів, було викарбувано ще й великий список зв’язківців партизанських загонів. І це дуже подивувало.