Коли Ігор Семенюк, один з активістів та організаторів РУХу в Нововолинську й добре відома на Волині людина, поїхав на війну — я зовсім не здивувалася. Хоча один рік відділяв його від того віку, коли в армію вже не беруть. Спочатку добровольцем просився, а поки вирішувалося питання з батальйоном «Київська Русь», військкомат зважив на прохання і мобілізував колишнього зенітника у грудні 2014 року. Повчився кілька місяців у військовій академії, освоїв нову військову спеціальність на полігоні й — на передову освоювати на практиці свої «Гіацинти»» (гармати 152-міліметрового калібру). Трохи раніше, в серпні, на війну пішов його син Тарас. Спочатку волонтерив, але теж не витримав і пішов служити старшим водієм роти у 12-й батальйон «Київ». Можна лише уявити, що пережила за той рік дружина пана Ігоря Леся, поки син і чоловік були в зоні АТО.
«В одного з них я запитав, чого він приїхав сюди? «Я пришел Родину защищать»
Те, що син і внук Івана Семенюка, члена ОУН ще довоєнної пори, у важкий для Української держави час не відсиджувалися, не ховалися за чужі спини, є цілком закономірним. Бо дух повстанський у Семенюків живе ще на генному рівні. Про Івана Семенюка, якого у 16 років у далекому 1940-му радянська влада запроторила до тюрми тільки за те, що він був свідомим українцем, бо навчався у Луцькій українській гімназії, «УМ» розповідала у матеріалі «Вітер в кайданках» у 2012 році.
І ось тепер настала черга його сина і внука боронити рідну державу. Ще тільки Путін захопив Крим і в повітрі запахло війною, Ігор Іванович разом із сином та групою небайдужих чоловіків поїхали в березні на українсько-білоруський кордон в село Доманове допомагати нашим прикордонникам.
Бо пішла чутка, що російські військові у формі білоруських прикордонників уже стоять iз того боку західного кордону і можуть ударити в спину саме тут. Наївно ніби, по-дитячому, бо що могла б вдіяти ця група відважних чоловіків, озброєних мисливською чи травматичною зброєю, проти російської навали, якби вона була?
Головне в іншому: совість і честь не дозволили їм сидіти вдома на дивані й спостерігати, як велика біда насувається на Україну...
Ігор Іванович уже три місяці як демобілізувався і потихеньку звикає до мирного життя. Він повернувся звідти інакшим. І не тому, що війна всіх змінює. Просто на багато речей він став дивитися зовсім по-іншому. А ще з війни повернувся із козацьким чубом, на який звертають увагу на вулиці. Бо такий «оселедець» мають здебільшого хлопці, а тут чоловік уже в поважних літах.
— Такий чуб треба ще заслужити, — посміхається мій співрозмовник. — Із офіцерів тільки я такий мав.
— Хлопці як до вас зверталися? Батьку, діду?
— По всякому. Для них я був і залишаюся Івановичем. Телефонують щодня, не дають скучати. І не тільки з моєї батареї, навіть з інших батарей. Не знають, куди себе подіти в цьому мирному житті. Найвищою нагородою для мене як для командира та офіцера є те, що всіх хлопців своїх дотягнув до «дембеля» без поранень. Не те що «200», навіть «300» у нас не було.
— Ця війна оголила стільки наших проблем, і не лише в армії, а й у суспільстві. Що вразило вас, як людину вже не молоду, офіцера, у нашому війську?
— Ставлення кадрових офіцерів до тих, хто прийшов служити як мобілізований. Воно було далеко неоднозначним і не найкращим. Служити пішли не 18-річні пацани, а чоловіки старші, батьки сімейств, навіть дідусі. Звичайно, інколи були причини для такого ставлення, зокрема така річ як пияцтво, інші нюанси. Але все це проблеми проведення мобілізації, коли про морально-психологічні якості мобілізованих не йшлося.
Офіцери ставилися до нас, ніби перед ними лояльні солдатики, якими треба командувати на плацах, які мали фарбувати паркани, відгортати сніг тощо. Таке ставлення, на мою думку, в армії має бути змінено. Бо багато речей, запрограмованих статутами військовими, скопійованих ще з радянських часів, давно застаріли й відстали від життя.
Вже наприкінці свого перебування в армії ми дізналися, до прикладу, що в нашому артдивізіоні у двох хлопців був гепатит С.
А це ж війна, поранення, тобто вірогідність інфікуватися зростає у кільканадцять разів. Це вам ще одне свідчення якості мобілізаційних процесів. Розповідали хлопці випадок, коли приїхав начальник до них iз високого керівництва, а солдати в тих побутових умовах, у болоті, в бруді, хто з наряду, з ночі невиспаний, уявляєте, в яких побутових умовах вони жили.
А той доколупується: «Почему не побрит?»
І отримав відповідь — прикладом у морду. Він не спитав того хлопця, чи він спав, що він їв, а ось марафет подавай.
— Військові розповідають, як болісно реагують солдати на передовій ось на таких військових «туристів», які приїздять зі штабів iз Києва, з Харкова, і вимагають, щоб їм їсти окремо готували, простирадла чисті давали. Їх водять під охороною до розбитого танка селфі зробити, щоб похвалитися, що він був на передовій. І доколупуються ці «туристи» до всього: чому трава не скошена, чому бордюри не побілені, чому сходовий майданчик маскувальною сіткою закритий. А для чого бордюри білити чи маскувальну сітку знімати? Щоб краще видно було ворожим безпілотникам і снайперам?!
— Коли ми навчалися в академії, там були хлопці, які пройшли Ірак. Вони розповідали, як поводився американський генерал у розташуванні своїх військових. Він приїздив без усякої охорони, їв разом iз солдатами в їдальні. А нашому генералу окрему віллу подавай і роту солдат для охорони.
На жаль, це нікуди не поділося в нашій армії. І коли говориш про це, багатьом не подобається. А ви знаєте, що значна частина офіцерів-контрактників на початках війни відмовилася їхати в зону АТО? Відсотків сорок таких було.
Тобто кадрові офіцери, які навчалися у військових вишах, де їх вчили й готували до війни, відмовилися виконувати свій обов’язок. Ці люди закінчували військові ВНЗ ніби як звичайні вузи, хотіли мати якусь спеціальність військову, хотіли красуватися у військових мундирах, отримувати зарплату, ловити на собі захопливі погляди дівчат.
І не більше. Коли ж настала реально гаряча пора, вони виявилися не готовими захищати Україну.
Та коли потім сталося послаблення бойових дій, стало безпечніше, вони поїхали в зону АТО. Але не для того, щоб захищати країну, а за статусом учасника бойових дій, за пільгами. Я таких бачив.
— Як же військова людина, та ще й офіцер, може відмовитися виконувати наказ? Хочу їду на війну, хочу ні.
— Вони мали, очевидно, для цього підстави. У нас же немає війни як такої, і воєнного стану теж. Розповідали хлопці, коли ще в академії навчалися, на Галичині цілими селами чоловіки масово виїжджали за кордон на заробітки, щоб не потрапити під мобілізацію.
І це патріотичні українські регіони! У той час як на сході люди не відкуплялися, йшли служити і чесно виконували свій обов’язок. І хлопці були в основному російськомовні. В одного з них я питав, чого він приїхав сюди? «Я пришел Родину защищать».
І таких було багато. Вони були різні за національністю, були узбек, білорус, етнічні росіяни, були хлопці з Донецької і Луганської областей, були різні за релігійними переконаннями. Не можна не захоплюватися такими людьми. Бойові умови відкривають у людях те, чого не побачиш у звичайному житті.
Люди, які були відірвані, умовно кажучи, від плуга, які не були військовими, оту хвалену російську армію «валили» як треба. А скільки поклали наші «кіборги» в Донецькому аеропорту спецпризначенців горезвiсного російського «Витязя»!
Путін прорахувався й наступив на великі граблі. Бо ті, кого він ніби прийшов захищати на українському сході, тобто «русскоязичное население», стали українськими патріотами. І це прекрасно. Хоч ми ще не маємо такої держави, як хотілося б, але ці люди вже відчули себе громадянами тієї держави, яку ми хочемо мати.
Дасть Бог, ми її збудуємо. Українці завжди жили в таких історичних умовах і епохах, не маючи своєї держави, але мали відвагу та ентузіазм у боротьбі за цю державу. І ці хлопці для мене — герої, вони легенда.
Навіть перед лицем смерті, коли знаєш, що тебе накриє зараз, хтось намагається втекти, а він спокійно каже: «Женя, ну куди ти біжиш, воно тебе й там знайде. Іди краще снаряд неси». Вони працювали в умовах бою як годинник.
Ти знаєш, що мусиш зробити свою справу якомога швидше і краще, бо від того залежить твоє життя і побратимів. Тим більше що співвідношення сил було далеко не на нашу користь. Усе це напівзнищене радянське озброєння залишилося нам у спадок від СРСР.
Ті самі гармати «Гіацинти», які ми обслуговували, їх же у прямому значенні повиколупували із землі, бо вони на складах повгрузали по саму вісь. Там мінялося все: і гума, і гідравліка, відпрацьовувалося все тривалий час на полігонах, гармати часто виходили з ладу, бо свій ресурс вони майже вичерпали. Але зброя ця досить серйозна, хоч і дісталася в спадок від тієї імперії.
— Дякувати, хоч така була, а то могли опинитися перед реальною воєнною загрозою геть беззбройними...
— Не встигли просто все розікрасти. І сьогодні вже пора трохи підтягнутися. У нашій самохідній артилерійській бригаді з бойових дій першого періоду повернулося може з десять самоходок, і то у багатьох зношені самохідна частина і стволи.
А що таке, коли ствол розрахований на 2 тисячі пострілів, а з нього лупили до 2500 разів, це ж впливає на точність. А там цивільне населення і мусимо стріляти тільки точно, пристрілюватися нема як. Зараз ніби все поремонтовано і повертається у військо. Те, чим ми воювали, — це вже музейні експонати, але ще дуже ефективні . Що-що, а зброю Радянський Союз умів робити.
— Росія сьогодні на українському сході поскидала трохи свої музейні експонати й повним ходом модернізує свою армію. Донбас став для неї таким собі військовим полігоном?
— Ті самі снаряди, що пролежали десятки років, їх краще утилізувати, ніж десь знищувати. От вони везуть iз Росії до нас й утилізовують. Не можу сказати, наскільки достовірна ця інформація, але кажуть, що росіяни привозять на Донбас цілі курси військових училищ, щоб відпрацьовувати військову майстерність.
От я згадував про контрактників, які відмовилися у перші місяці війни їхати в зону АТО, а потім поїхали. Доводилося бачити й прокурорів, які приїздили на кілька тижнів у відрядження, попили-погуляли в барах, відрядження відзначили й поїхали. Все це питання моралі.
— Про мораль нині не модно говорити...
— Ми живемо в таку епоху, коли говоримо про люстрацію, очищення влади, але всі речі, і корупція теж, є моральними питаннями, хоч це парадоксально звучить. Що таке корупція в принципі? Це гнилість моральна. Треба давати визначення чітко й конкретно.
Якщо людина всі свої професійні здібності, всі таланти спрямовує на те, щоб побільше урвати, не замислюючись, скільки ж їй треба врешті-решт, щоб задовольнити свої фізичні, фізіологічні потреби, вона є просто хворою людиною.
Вона моральний деградант. Коли ми чуємо про наших олігархів, мільярдерів, то в мене виникає запитання: вони здорові чи хворі? Скільки ж нормальним, пересічним людям у житті треба? Вибачте за такий термін, бо всі ми неповторні, а не пересічні, і кожна людина є особистістю.
— Але нас так люблять називати «пересічними українцями»...
— Нас так називають, але в нас еліта пересічна, а не народ. Якщо її можна назвати елітою, бо це збоченці моральні. До прикладу візьму банальну ніби ситуацію, ще геть свіжу: 12 червня, шахта Бутівка, гине шестеро наших хлопців, дев’ятеро поранених, це за офіційними даними.
І в цей самий час у Києві — гей-парад, тобто парад людей, які мають відхилення у психічному здоров’ї. Якщо людина хвора і має відхилення, то це не значить, що вона має ходити вулицями з прапорами й афішувати свої відхилення. Якщо ти хвора людина, і живеш тільки тим, як побільше вкрасти у тих, хто тобі довірив управляти державою, то хоча б сиди й не висовуйся. А дехто цим ще й нахваляється!
Сьогодні ніби йде люстрація, народ бачить ці особняки й палаци прокурорів, суддів, що ніяк не співставляються з їхніми офіційними заробітками. Настала епоха, коли кожен має відзвітувати перед своїм народом, як перед Богом, і сказати : «Досить. Я маю піти». Тобто має відбутися ще й самолюстрація.
«Ви Псковську, Тамбовську області підніміть на високий рівень і покажіть світові»
— Хоч як дивно, у них навіть інстинкт самозбереження не спрацьовує. Чому? Думають, що вони вічні? Янукович теж так думав...
— Важко сказати. Напевне, планують, що втечуть за кордон і перетягнуть усе, що вдалося вкрасти. Для мене і таких як я, Семенюків, вони є федерастами. І таке ставлення до них поділяють всі, щоправда, не всі можуть сказати про це вголос. Хай радіють, що вони федерасти.
Очевидно, у них інстинкт самозбереження слабший, ніж інстинкт «хап-хап». Багато чого дивує у нашій дійсності сьогоднішній. Дехто цього не помічає, а хлопці, які повертаються з війни, на все реагують дуже болісно.
Загинули три працівники на Львівському сміттєзвалищі, виконуючи свої обов’язки, там траур. Включаю телеящик — розважальні програми, російські пісні звучать. Загинули на шахті Бутівка шестеро військових — теж веселимося, гуляємо. Що таке шість солдатських життів? Буденний факт, статистика, до якої вже всі звикли. І це болить найбільше. До війни не можемо, не маємо права звикати.
Не так давно геть випадково побачили з дружиною фільм наш, український, про події на Західній Україні, про УПА, НКВС. Думав, що це новий фільм, а він знятий у 1995 році. Чому раніше я його не бачив? Чому такі фільми не транслювали на Донбасі ще в 90-х роках?
Мені кажуть: «Ти думаєш, вони їх би дивилися?» Дивилися б. Ми ж дивилися «Сімнадцять миттєвостей весни». Яку б інформацію людині не подавали, вона мусить її аналізувати, співставляти. І це змусило б людей по-іншому ставитися до багатьох речей.
Де наш кінематограф український, що є основою, на якій мала б виховуватися наша молодь? На Донбасі їм довбуть мізки путінською пропагандою, а якби подивилися хоча б один такий фільм, може, хтось і почав би думати інакше.
Чому цих людей, які мали владу, повноваження і нічого не зробили, сьогодні не пролюстрували? Незалежно від того, чи нажив він маєтки чи ні, повинен відбутися процес моральної люстрації. При тих ресурсах, які мала Україна, при нашому географічному й геополітичному становищі транзитному, ми не маємо проситися до Європи.
Українські олігархи, які через Кіпр і через інші офшори повиводили й виводять гроші з України, інвестують їх у ту ж Європу. Вони там усе купують, у Європі тримають свої капітали. Не розумію я філософії московитів.
Нам часом дорікають, що ми, мовляв, за олігархів на Донбасі воюємо. А за кого вони воюють? Та більших олігархів як Путін, ніж оці лаврови, немає! Величезна країна, багатюща ресурсами, має ліс, нафту, газ, вуглеводні, які ми купуємо і вся Європа. Та ви маєте жити ліпше, ніж Арабські Емірати. Там тільки два емірати із шести мають нафту. Люди добрі, схаменіться, навіщо вам Крим, Придністров’я, навіщо вам Донбас?!
Ви Псковську, Тамбовську областi підніміть на високий рівень і покажіть світові. І світ скаже: «Оце люди вміють жити!» Але коли все це крадеться і вивозиться такими ж самими дегенератами, як наші, туди, на Захід, то звісно, що Захід буде в цьому зацікавлений. Навіщо Європі санкції проти Росії, коли звідти можна викачувати? Навіщо завойовувати країну, коли вона вже завойована федерастами, які кредитують та інвестують Європу по повній програмі?
І там живе якийсь придурок з українським прізвищем, батьків і дідів якого за співпрацю з ОУН і УПА вивезли до Сибіру, дзвонить сюди і розказує, що ми тут бандерівці. Як можна таким тупим бути? Чи та сама георгіївська стрічка, яку недавно Папа римський почепив. Це теж ставлення Європи до нас, яке нас травмує.
— А Генсек ООН взагалі дякував нещодавно Путіну за зусилля у врегулюванні конфлікту на Донбасі й отримав iз його рук ще й нагороду!
— Це все гроші. Світ живе з роздвоєною психологією.
— Може, ми самі винні в цьому? Війну не називаємо війною...
— Ми винні в тому, що це робить та влада, яку ми вибираємо. Якби ми назвали війну війною, не було б куди дітися тій самій Європі й не можна було б ховати голову в пісок, як страус. Тому що це є війна, це захоплення, інтервенція, і в першу чергу в Криму.
Якби було офіційно визнано інтервенцію, можна ставити питання сплати контрибуції стороною, яка вчинила її. Була б компенсація всім, хто втратив, була б компенсація державі, яка понесла великі економічні втрати.
На території Криму залишилися мільярди гривень, залишилася техніка, яка зараз воює проти нас на Донбасі. Це теж питання і до тих, хто здав, і до тих, хто не оголошує це війною. У нас служили хлопці з Криму, які залишили там квартири, майно, і коли вони розповідали, як це відбувалося, просто плакали. У них був чіткий наказ закрити зброю у зброярні і, не дай Боже, порушити цей наказ, бо прийде дядя прокурор і тобі зробить.
Хто служив, той знає, що таке статут караульної служби. Якщо на твій пост хтось проникає і ти не виконаєш того, що передбачено статутом — ти злочинець. А там масово це відбувалося. Крим здали чітко і конкретно. І за це треба відповідати.
Якби це був відступ, то техніку, кораблі треба було вивести, а не покинути. А так прилетіли на десантному літаку якихось 30 крутеликів, яких можна було спокійно завалити, і ми здалися.
— Події розгорталися за таким сценарієм за мовчазної згоди Європи. Днями керівник НАТО Столтенберг заявив, що Європа не готова була по-іншому діяти в Криму...
— Правильно, не було шансів у Європи не здати Гітлеру Судети, бо навіщо накликати війну? Що таке маленька Чехословаччина? Війна потім сама прийшла. Так само, що таке Крим для Європи?
Після всіх тих гарантій Будапештського договору Україні не треба, щоб у нашій війні брали участь британські чи американські війська. Поставте їх десь позаду. А ми самі доженемо ворога до російського кордону.
Нам потрібна лише гарантія, що якщо росіяни влуплять авіацією, яка у них сильніша, ніж наша, чи ракетами, то вони будуть знати: вдаривши по нашій території, Росія розпочала третю світову війну, а не ми. Путін дуже прорахувався.
Думаєте, чому до цих пір немає ще цієї війни та ескалації? 140 мільйонів населення російської імперії і 40 мільйонів українців.Скільки це треба відволікти сил, щоб, умовно кажучи, проутюжититанками Київ, Львів? А що буде завтра, коли підуть їх лупашити? І не тільки в лісах партизани, бо часи тепер не ті. Куди завтра з усім цим подінетеся? Це не маленька Абхазія, не Чечня і не Грузія, це Україна. І притому, що Путіна дуже продезінформували.
Оті російські начебто культурні товариства, які стільки років викачували з Росії гроші, інформували його, що тут усі за Росію, ви тільки прийдіть. Те, що відбулося в Криму і на Донбасі, сталося ще й завдяки їхній дезінформації. Росія опинилася в дурній ситуації, з якої не може вибратися. Вона просто вляпалася.
— Путінський план блискавичного захоплення не вдався великою мірою завдяки тому, що воювати пішли мотивовані українські патріоти, які дорогою ціною, але зупинили перші потужні удари ворога...
— І добровольчий рух, і волонтерство — це унікальні явища, які не могли народитися в якійсь іншій країні. Ось такі парадокси: з одного боку, лаємо наш народ, а з іншого — він такі зразки високого духу демонструє.
Коли сина у серпні 2014-го відправляли на війну, практично все спорядження йому дали волонтери. І залишили йому номер телефону, щоб він зателефонував бабусі, яка віддала на закупівлю його бронежилета дві свої місячні пенсії.
Це дорогого вартує. Згадую ще таку картину з часів ще Помаранчевого майдану. Ми з сином стоїмо у натовпі біля Кабміну. Напруження неймовірне,ситуація непевна і може змінитися будь-якої хвилину. І раптом приїздить бізнесмен, привозить два ящики шоколаду. Нам привозили чай, бутерброди, а цей вирішив шоколад. Він іде з тими ящиками вздовж шеренг, припрошує взяти шоколадку, а ніхто не бере. Він уже ледь не в істериці: «Берите, я же для вас привез!»
Одна рука висовується, бере шоколадку, ламає її на шматочки і передає по ряду. Щоб не образити його. Люди не за цим сюди приїхали, щось цінніше їх сюди привело. І ось ці якості людські, коли людина все власне відсуває на задній план, властиві українцям.
Ми унікальна нація, нація свободолюбивих людей, хоч є серед нас і федерасти. Однак паралельно з цим є такі красиві, великі речі, що дають нам надію на перспективу. І ми віримо в це, віримо настільки, що може хтось буде сміятися з таких, як я. Сміятися з того, що разом із сином добровольцями пішли на війну. Навіть тоді, у березні 2014-го, коли стояли на кордоні українсько-білоруському в Домановому, ми усвідомлювали, що Росія може почати війну і звідси.
Все може бути так, як у Чехословаччині, вдарять з усіх сторін. Ми стояли тоді з двома прикордонниками, які були озброєні автоматами по два ріжки у кожного, а в нас — мисливські рушниці, у мене пневматичний пістолет. Це фактично нічого, але сам факт, що ми стояли, щось важив.
Нам казали місцеві, що на білоруському боці є російські десантники, переодягнені в білоруську форму. Якщо вони були там, то знали, що на українському боці їх зустрінуть.
— Знайомий прикордонник розповідав, що раніше на українських заставах зброї було всякої, як на цілий батальйон. А вже у 2014 році все кудись зникло, охороняти кордон ходили з гумовими палицями й газовими балончиками, і на всю заставу було два автомати. Тобто може бути, що планомірно готувалося все до здачі?
— Це правда. Ми на тій заставі бачили один-єдиний УАЗик службовий, а у білорусів — БТРи, вертольоти, безпілотники.
— І наостанок: що скажете з приводу двомовної української нації, яка народжується завдяки цій війні?
— Все наше суспільство було опущене до совкового рівня, ніхто над цими питаннями не задумувався. І до сьогодні немає такої політики, яка впливала б на цей процес. У мене в підрозділі були хлопці, які взагалі не розмовляли українською.
І це не заважало нам. Я намагався зрозуміти їхню мотивацію: чому вони з нами? Їм же Путін пропонує «русскiй мiр», а він їх не приваблює. І мені це було трохи дивним спочатку. А потім зрозумів: вони ідентифікують себе з Україною, вони українці.
Навіть попри те, що за етносом вони інші, але вони ось тут, iз нами. І ця трагедія, що сталася на сході України, для них ще болючіша, ніж для нас. Бо все це твориться поруч з їхніми домівками, на їхній землі.
Для мене вони — патріоти. І деяким нашим доморощеним «патріотам», які ходять у вишиванках і шароварах, ще треба повчитися у них. Я так скажу: для всього є свій час. Двомовність теоретично допускаю на перехідному етапі, але державна мова має бути одна.
Опонентам, які думають інакше, моделюю ситуацію: уявляєте собі Хабаровський край, який заселяється активно китайцями? Через деякий час китайці порушують питання про подвійне громадянство і другу державну мову — китайську.
Можна спитати: хто буде президентом Росії і хто сидітиме в Думі при такому підході? Ні, у Росії такого бути не може. От в Україні таке можна робити, бо українці для них не нація. А це вже чисто нацистський підхід. Українці ніколи не були нацистами, а націоналізм — це питання патріотизму.
А ось нацизм передбачає несприйняття когось як окремої ідентичності. Нас ненавидять тільки за те, що ми українці. І вбивають за це вже століттями.
