Лишається трохи більше двох тижнів до річниці того славетного моменту у нашій історії, коли на головній площі Києва зібралися сотнi тисяч людей, щоб сказати: «Фальсифікаціям — ні! Махінаціям — ні! Ющенко — наш Президент!». Уже ввечері 22 листопада 2004 року народна маса розрослася до неймовірних розмірів, з усієї України почали з'їжджатися до Києва тисячі й тисячі українців, щоб відстояти демократію. «Ми йде-е-емо! Попереду вогонь!» — співав Майдан слідом за Марією Бурмакою про вогонь мужності, патріотизму, готовності довести всьому світові, що ми — велика нація, яка здатна стояти до кінця за майбутнє своєї країни.
Так починалося те, що назвали Помаранчевою революцією. Сімнадцять морозних днів і ночей запам'яталися шаленою енергетикою, гордістю за себе, свою Батьківщину. Досі у багатьох учасників тих подій, їх очевидців, навіть тих українців, які спостерігали за революцією по телебаченню з-за кордону з надією повернутися нарешті назавжди додому, при спогадах про «помаранчеві» дні сльозяться очі.
Після року, що минув, представники «помаранчевої» команди знову кличуть на Майдан. Тільки чого чекати українцям від цього Майдану тепер, ніхто напевне не знає, навіть організатори відзначення цієї річниці. Чи знову будуть сльози радості? Чи це будуть сльози ностальгії, чи — розчарування? Чи побачать люди знову на сцені провідників революції, чи вони стоятимуть поруч?
«УМ» спробувала з'ясувати, як має виглядати день народження революції у людей, від яких багато в чому залежить майбутній сценарій святкувань. Наразі точно відомо, що «уродини» Майдану відзначатимуть на два днi раніше — 20 листопада, виходячи з того, що це неділя. Також очевидним є те, що колишньої єдності на відновленій сцені Майдану не буде. «Мені буде соромно стояти на Майдані поруч із Порошенком і дивитися людям в очі», — сказав нещодавно колишній держсекретар, а ще раніше — керівник штабу Ющенка Олександр Зінченко. Водночас екс-секретар РНБО Порошенко каже, що його місце цього дня буде саме на Майдані. Отож чи не закінчиться свято публічним з'ясовуванням стосунків, чи прийдуть туди ті, хто стояв на сцені рік тому, та відповіді на інші питання — в ексклюзивних інтерв'ю та коментарях для «УМ».

Позачерговий з'їзд Української республіканської партії «Собор», під час якого сивочолі й поважні політики, ще донедавна однодумці, ледве не повибивали одне одному зуби («УМ» про це докладно розповідала), остаточно розчарував і без того дезорієнтованих виборців «правого» спрямування. Нагадаємо, чубилися симпатики попереднього голови «Собору» Анатолія Матвієнка та голови ради старійшин партії Левка Лук'яненка, якого вищезгаданий з'їзд тиждень тому нібито обрав тимчасовим виконуючим обов'язки лідера. Окрім того, з'їзд ухвалив рішення про участь у парламентських виборах 2006 року в блоці з Юлією Тимошенко, чого, власне, і прагнуть так звані «лук'янівці». «Матвієнківці» ж схиляються до створення єдиного блоку національно-демократичних сил для спільної участі у виборах-2006 з УНП та НРУ.

Хто б міг подумати, що менше ніж за рік після довгоочікуваного приходу до влади «помаранчевої» команди, значна частина її прихильників, насамперед ідеалістів та романтиків, а також політично обізнаних перед парламентськими виборами-2006 дійде невтішного висновку: «А голосувати-то ні за кого». Природне розчарування від незабезпечення новою владою швидкого результату, публічний скандал і розкол у середовищі «героїв Майдану», виявлення в середовищі «помаранчевих» «нечистоплотних» політиків, приєднання до партій Ющенка і Тимошенко вчорашніх «кучмістів» — усе це в комплексі дало негативний результат.
У цій ситуації цілком логічним є бажання «майданівців» проголосувати за «третю силу», яка, звісно, не йде в розріз із «помаранчевими» ідеалами і при цьому має менш заплямований імідж, якусь видиму чітку мету, місію, аніж просто проведення до парламенту певної групи людей. Загалом, «нашим» хочеться проголосувати за якусь ідею, а не просто прихильників одного з лідерів. Адже якщо рік тому йшлося про вибір між «добром і злом» і конкретними прізвищами кандидатів у президенти, то тепер — після перемоги «добра», яке декларує демократичні цінності, — хотілося б опиратися на чіткіші принципи. І вибирати конкретну ідеологію, що є важливою ознакою демократії та громадянського суспільства. У даному контексті ми говоримо про праву ідею та відповідний блок.

Bідколи було створено «Народний союз «Наша Україна», ця партія не втрачає лідерських позицій за кількістю інформаційних приводів. Щоправда, здебільшого негативних. Але її рейтинг утримує на плаву ім'я почесного голови — Віктора Ющенка, і НСНУ, найширше представлена в уряді, фактично залишається головною опорою Президента.
У «Народному союзі...» вважають, що проти них ополчилися політики, які дбають не стільки про державний інтерес, скільки про владу для себе. До такої когорти «НСНУшники» відносять насамперед Юлію Тимошенко. Вона ж, разом із кількома іншими опозиційними силами, вважає, що до влади рвуться якраз ті, хто зібрався в НСНУ. Ці багатогранні нюанси вельми впливають на розвиток політичної ситуації: наприклад, на формування блоків на наступні вибори, на співпрацю в майбутньому парламенті (бо для створення більшості у ВР — і це очевидно — будь-якій силі доведеться домовлятися з кимось зі своїх виборчих опонентів). Про все це ми розмовляємо з головою фракції «Наша Україна» у Верховній Раді Миколою Мартиненком. Його, керівника київської організації НСНУ, скандали теж не минають.

На яких тільки партійних посадах не був колишній державний секретар — і в комсомолі трудився, і соціал-демократію(о) просував, і до керівних органів НСНУ входив, — але очолювати політичну силу йому ще не випадало. Тепер Олександр Зінченко матиме змогу вкусити лідерського хліба. Як і очікувалося, Партія патріотичних сил України обрала його своїм головою.

За день до XV (позачергового) з'їзду УРП «Собор» Юлія Володимирівна у телефонній розмові з головою (чи то екс-головою партії, бо наразі відповідь за юристами) Анатолієм Матвієнком сказала: «За все, що робитиметься завтра, я відповідальності не несу». Цілком імовірно, що сама Тимошенко до розколу в партії-учаснику її блоку безпосередньо свою руку дійсно не докладала. «Але хіба вона може заборонити її любити?» — каже тепер Матвієнко. Ідеться, зауважмо, не тільки про «неї», а й про її рейтинги. До чого ця любов може довести, зокрема продемонстрували події згаданого з'їзду.
Розбитий ніс, заблокована трибуна, викрадений мікрофон, лайливі слова у бік учорашніх соратників, розгублений міліціонер, періодична штовханина, розпач, агресія, безвихідь... Ці епізоди зі з'їзду партії, яка кілька років тому помпезно створювалася злиттям Української республіканської партії Левка Лук'яненка (першої зареєстрованої партії УРСР після Комуністичної) та «Собору» Анатолія Матвієнка, вкотре довели, що обличчя нашої політики у передвиборчий період — особливо гидка річ. І вкотре зменшили бажання прийти навесні на виборчі дільниці, щоб поставити навпроти якоїсь назви «галочку».

Найбільш рейтинговим політиком України, за даними соціологів, залишається Президент України Віктор Ющенко. Але це не велика підстава для втіхи. Тому що рівень довіри до Віктора Андрійовича, як і до кожного іншого впливового політика, нині знижується. Це загальна для всієї України та всього політикуму тенденція. Ще рік тому було навпаки: рівень довіри громадян до різних діячів — будь він Ющенком чи Тимошенко, Януковичем чи Тигіпком — зростав. У людей із різних таборів з'явилася надія, яку вони пов'язували зі своїми кумирами. Але після виборів обидва електоральні фланги почали розчаровуватись у своїх улюбленцях.

Інформація про взяття під варту голови Конотопської райдержадміністрації була надрукована в «УМ» практично одночасно з місцевою звісткою, що його з-під варти вже випущено. Тож зразу пролунав дзвінок із Дубов'язівки: «Як це Калиту відпустили? Чого це депутати захищати його почали? Ви приїдьте, ми вам розкажемо, що він на виборах тут робив! У нас коли люди дізналися, що його відпустили, то й картоплю кинули копати, ходять, говорять: що ж це таке?!»

Український парламент невдовзі може зробити крок до відновлення історичної справедливості — сивочолим воякам Української Повстанської армії готують ті самі пільги, які мають ветерани Радянської армії. Передумовою для цього стало ухвалення урядовою комісією проекту змін до Закону «Про статус ветеранів війни та гарантій їхнього соціального захисту». Утім у цьому документі, який пройшов через горнило Кабміну й подається до Верховної Ради, не йдеться про політичний аспект справи, тобто про визнання УПА воюючою стороною, чого постійно домагаються самі упівці та їхні прихильники.
Зазначимо, що протягом останніх років народні депутати, котрі представляють праві сили, зареєстрували у ВР кілька законопроектів про визнання ОУН-УПА. Однак до розгляду цих питань парламент так і не дійшов: ліві сили блокують розгляд цього питання, а решта депкорпусу часто є інертною з кон'юнктурних мотивів. Адже якщо підтримаєш це дражливе питання, ризикуєш втратити вагому частину електорату, який негативно сприймає УПА.
Нинiшня урядова комісія, відповідальна за УПА, попереднього разу збиралася ще в липні 2002 року. Але минулої п'ятниці нарешті відбулося її чергове засідання під головуванням новопризначеного віце-прем'єра В'ячеслава Кириленка. Як уже повідомляла «УМ», урядовці ухвалили зміни до вищезгаданого закону та затвердили фаховий висновок групи істориків з вивчення діяльності ОУН-УПА.
В ексклюзивному інтерв'ю «УМ» віце-прем'єр волів не надто торкатися політичного аспекту справи, але все ж детальніше розповів про мужній вчинок урядової комісії і його наслідки.