Чи варто вірити в символізм подій та явищ? Чи можливі містичні повторення знакових моментів світової історії? Так чи ні, але за майже півтора тисячоліття є три згадки про триста вояків, які стали взірцями військової моралі та доблесті.

Документи — як люди. Вони народжуються і гинуть, страждають від репресій та війн, їх можуть кинути у забуття і зробити відомими. Як і люди, вони можуть бути правдивими і фальшивими, безпристрасними і водночас емоційними. Відмінність — вони здатні жити значно довше, ніж люди, а відтак нести в собі пам'ять про тих, кого вже давно немає на цій землі — лише у архівах...

Будинок на вулиці Софійській, 20/21, з балкона якого 22 січня 1918 року, за свідченнями очевидців, Михайло Грушевський зачитував IV Універсал УНР (рівно через рік на цьому ж фантастично об'єднавчому місці Директорія проголосила Акт Злуки УНР і ЗУНР), сьогодні під загрозою знищення. На його місці запланували побудувати шестиповерхову «елітну» будівлю з казино, рестораном і підземним паркінгом.

Незнаною сторінкою історії залишається переселення в 1947 році 12 тисяч українців iз Чехословаччини на терени Волинської та Рівненської областей. Ще менше відомо про те, що від 60-х років велика частина оптантів — а власне під такою назвою ці 12 тисяч увійшли до історії — поверталися на свою малу батьківщину.
У 1946 р., у розпал різного роду міграцій у Центрально-Східній Європі, влада Чехословаччини звернулася до Радянського Союзу з пропозицією обміняти чехів-колоністів iз Волині (проживали там iз середини ХІХ ст.) на тих українців, росіян, білорусів, що опинилися на території Чехословаччини. Було ясно, що за вищеназваними категоріями Празі йшлося передовсім не про одиниці емігрантів, що різними шляхами ще у міжвоєнному періоді потрапили на постійне місце проживання до Чехословаччини, а про етнічних українців Пряшівщини. Нараховувалося їх близько 100 тисяч, вони проживали цілісно, часто в суцільно русинських селах і становили для чехословацької держави певну проблему.

Микола Костомаров (1817—1885) був успішним у багатьох галузях гуманітарної сфери: талановитим істориком, народознавцем, громадським діячем, літератором. Першою великою науковою працею Костомарова була магістерська дисертація «О причинах и характере унии в Западной России» (Х., 1841). У її провідних ідеях автор випередив свій час. Результат не забарився — церква, цензура і тодішні науковці дали наказ знищити весь наклад праці — 100 примірників. На сьогодні відомі два її вцілілих примірники. 1928 року вона була перевидана, але з багатьма недоліками. Друга магістерська дисертація мала назву «Об историческом значении русской народной поэзии» (Х., 1843). Науковці зазначають, що це була перша в Україні дисертація на фольклорно-етнографічну тему. Одна з його найвідоміших праць — «Славянская мифология» — вийшла у 1847 році, коли досліднику минуло лише 30 років. Але подальші арешт і заслання вченого вплинули на наукову долю книги — вона була вилучена з обігу і частково знищена (перевидання: 1975 — Лондон—Ґаґа, репринт; 1994 — Київ; 1995 — Москва).

Важко уявити, як усе й усюди встигав Іван Куровець — міністр охорони здоров'я Західно-Української Народної Республіки, директор Народної лічниці у Львові, член і деякий час голова Українського лікарського товариства (УЛТ навіть встановило щорічну нагороду імені Івана Куровця за наукову працю). У 1920 році він став одним із редакторів «Лікарського вісника», чимало друкувався в періодиці, залишив спогади про Івана Франка. Випустив дві популярні книжечки для селян: «Перша поміч в наглих випадках», «Життя і здоровля людей». Був дійсним членом Наукового товариства ім. Т. Шевченка (НТШ) та працював у його природничо-лікарській комісії. Працював у видавничій комісії Товариства «Просвіта», обирався головою наглядових рад видавничої спілки «Діло», «Центробанку» та банку «Карпатія».

Про Українську Повстанську армію написано багато, однак вистачає в її історії і малодосліджених сторінок. Такою, зокрема, є «печерна» тема, тобто пов'язана з західноукраїнськими печерами, які свого часу не один рік слугували для повстанців унікальними «криївками». Дещо про це можна прочитати у книзі Нестора Мизака «За тебе, свята Україно!», що вийшла друком три роки тому в чернівецькому видавництві «Буковина». А от у Тернополі проживає чоловік, який уже багато років досліджує печерний світ, по крихтах збираючи відомості й про підземну діяльність УПА та ОУН. Почесний член Української спелеологічної асоціації Юзеф Зімельс за освітою і родом діяльності — конструктор, однак ще зі шкільних років захоплюється спелеологією. На його думку, сліди діяльності ОУН-УПА в печерах ще ніхто серйозно не досліджував — для цього потрібні спеціалісти, кошти, час. Хоч це — справжній історичний клондайк. Багато чого можуть ще розповісти місцеві старожили, які спочатку впродовж десятиліть просто боялися це робити, відтак ніхто не ставив собі за мету об'їхати всі «припечерні» села і детально їх розпитати. Так само не проводилися ще жодні розкопки в печерах, де роками підпільно проживали члени ОУН і УПА, а там можна натрапити на дуже цікаві знахідки. Підтвердженням цьому є пропонована розповідь Юзефа Зімельса, записана кореспондентом «УМ».

Польський Інститут національної пам'яті має вкрай важливу функцію — досліджує архіви комуністичних спецслужб, передані в його користування. Завдяки IНП, директор якого має ранг міністра, кожен пересічний поляк зміг довідатись, що ж на нього «накопали» польські кадебісти, ба навіть дізнатись, хто ж їм у цьому секретно допомагав. Доступність цієї інформації жодним чином не «розколола» польське суспільство, а навпаки, згуртувала його здорові сили в процесі національного відродження. Передання архівів польського КДБ до окремої, не «гебешної», установи не спричинило «полювання на відьом», оскільки було розроблено жорсткі інструкції з упорядкування і збереження даних. У разі потреби польські «секретні війська» сміливо звертаються по інформацію до IНП. Пропонуємо вашій увазі інтерв'ю з професором Анджеєм ПАЧКОВСЬКИМ, членом Колегіуму IНПу й одним із найавторитетніших польських істориків, який займається історією польських комуністичних спецслужб.

...Невеличке прикордонне село Хомичі (Шацький район) ще й досі пам'ятає жахливий день — 11 вересня 1944 року. Саме тоді, на Головосіку (Усікновення голови Іоана Хрестителя), поблизу лісу, на околиці села, сталася трагедія, про яку її очевидці не можуть згадувати без сліз. Хоч минуло стільки літ, люди моляться і плачуть...

Під прапори ОУН-УПА всі ставали з єдиною метою — здобути незалежну Україну, але кожен умирав за неї по-своєму, здебільшого — під псевдонімом, який приховував від розправи родину. Їхні могили або зрівнювали з землею, або заростали чагарниками за часів правління переможців. Після розпаду СРСР про них згадали, але ненадовго.

У нашій дивній незалежній державі дотепер — на догоду істеричним онукам Леніна—Сталіна — ганьбляться імена десятків тисяч патріотів, котрі хотіли бачити Україну вільною ще в середині ХХ століття. Органи державної влади зверху донизу не виявляють ніякого інтересу до зусиль суттєво здрібнілих рядів вітчизняних «меморіалівців», які з останніх сил шукають місця загублених поховань, аби віддати християнські почесті загиблим чи розстріляним, переважно молодого віку, українським повстанцям. Увесь тягар цієї фізично важкої і психічно напруженої роботи на Івано-Франківщині в останні роки ліг винятково на плечі кількох людей уже далеко не молодого віку.
Чому так сталося і чи варто й далі рити землю задля не завжди результативних пошуків черепів та кісток часто безіменних героїв чи безневинно замучених земляків? Про це — розмова з головою Івано-Франківського обласного товариства «Меморіал», директором Музею визвольних змагань Прикарпатського краю Степаном Каспруком.