Три історії про 300 вояків

28.01.2006

      Чи варто вірити в символізм подій та явищ? Чи можливі містичні повторення знакових моментів світової історії? Так чи ні, але за майже півтора тисячоліття є три згадки про триста вояків, які стали взірцями військової моралі та доблесті.

 

Історія перша: Фермопіли

      Світовою класикою військової мужності є історія про 300 спартанців та їхнього царя Леоніда. Події відбувалися в 480 році до н.е., коли велике й чисельне військо перського царя Дарія захопило стародавню Грецію. Об'єднані грецькі війська (300 спартанців та 4000 союзників із Пелопоннесу) отаборилися поблизу міста Фермопіли. Однак оборона була подолана внаслідок зради. В нерівному бою, відчуваючи, що не вдасться втримати оборону, греки вирішили відступити, щоб приготуватись до вирішальних боїв. Затримати персів мала б невелика залога спартанських воїнів на чолі з царем Леонідом. 300 добірних вояків разом iз царем, до останнього стримували наступ ворога.   

      Вірні принципу «З щитом або на щиті» всі спартанці загинули. Через рік, у 479 році до н.е., греки отримали перемогу у тривалій греко-перській боротьбі. Після війни греки поставили на місці фермопільської битви пам’ятник царю Леоніду з написом: «Мандрівнику, піди до Спарти й скажи їй, що, в послухові її законам, тут спочиваємо».

Історія друга: Берестечко

      Українська історія оповідає про 300 вояків, що полягли у бою під Берестечком (1651р.). «Нас тут триста, як скло, товариства лягло», — писав Тарас Шевченко. Тоді у відповідальний момент бою татари викрали гетьмана Хмельницького, і  козацькі полки охопила паніка. І хоча полковнику Богуну вдалось опанувати українським військом і вивести багато людей неушкодженими, більшість з поля бою просто втекла. В цих умовах взірцем мужності виступили 300 козаків, які, отаборившись на одному з островів, мужньо тримали оборону.

      Коли коронний гетьман Польщі Микола Потоцький пообіцяв козакам свободу, якщо вони «здадуться», воїни демонстративно повикидали гроші зi своїх гаманців у воду. Цим засвідчили, що цінності цього світу їх уже не цікавлять. Польський історик німецького походження Йоаким Пасторій назвав козацьку оборону непереможеною. Зберігся спогад про останнього із 300 козаків, який, знайшовши на заболоченому озерці рибальського човна, оточений з усіх боків шляхтою, протягом трьох годин відстрілювався з мушкета. А коли закінчився порох — відчайдушно боронився косою проти королівського війська. Король Ян Казимир, споглядаючи з сусіднього пагорба це дивовижне дійство, наказав крикнути, що дарує цій хоробрій людині життя. Проте поранений 14 кулями козак гордо відповів, що про життя уже не дбає і хоче померти як справжній воїн.

Історія третя: Крути

      Найновішою історією про 300 смертників є чин крутянців 29 січня 1918 року. Це історія, яка вразила сучасників (знаменита промова Михайла Грушевського на похованні 30 із них). І вражає все нові покоління. Співвідношення сил на полі бою було тоді таке: 300 юнаків супроти п'ятитисячного війська Російської держави. Чим же особливий чин крутянців? Що нового вписав він на скрижалі військової доблесті та любові до Батьківщини?

      У Фермопілах 300 вояків на чолі з царем зіткнулися з вибором: або вони складуть зброю (тоді загинуть і вони самі, і їхня батьківщина), або ж до кінця триматимуть оборону і за рахунок свого життя збережуть співвітчизників. Вибір спартанців був чіткий – якщо гинути, то  гідно. Козаки під Берестечком опинились в умовах, коли їхній вибір звучав так: або гідно загинути на полі бою, або ж безславно покинути бойовище. Залишаючись вірними військовій моралі, козаки вибрали смерть в бою перед удаваною свободою.

      Чи могло життя крутянців порятувати співвітчизників? Чи була їхня ситуація тотожна вибору козаків під Берестечком? Вибір крутянців постав задовго перед боєм – вони знали, що зупинити ворожу навалу, як і вберегти своє власне життя, їм не вдасться. Крутянці віддали життя, щоб його ціною порятувати честь багатомільйонної нації, нездатної оборонити саму себе.

  • Викинемо орду із Храму

    Кремлівський цар Ірод, прикидаючись миротворцем, винайшов нову формулу брехні, твердячи, що, мовляв, «русскіє і украінци — єдіний народ». Але ж звідки тоді споконвічна війна вовків в овечій шкурі проти нашої Вітчизни, чому геніальний Василь Симоненко писав: «Україно, ти моя молитва, ти моя розлука вікова, гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права»? >>

  • «Марусю, мовчи! Тут на базарі яєць більше, ніж у нас картоплі»

    Весна вже покликала господарів у поле. На базарах не проштовхнутися: люд вибирає насіння та міндобрива, шукає, чим би земельку покропити, щоб бур’яни не росли і зайвий раз не брати сапу до рук. «Візьміть ще оцей перепарат, під корінь внесете. Він стимулює ріст і зміцнює рослину», — припрошує продавець молоду жіночку, яка купує яскраві пакети з імпортним насінням. >>

  • Загиблих треба шанувати, а не робити з них дороговкази

    У 2012 році в лісовому урочищі поблизу села Мощена, що біля Ковеля, з’явилося нове військове кладовище. Навесні 1944 року тут точилися кровопролитні бої за Ковель, тому солдатських поховань у цій місцині є ще чимало. Відшукати їх і навіть ідентифікувати — справа благородна й необхідна. Бо війна справді не закінчена доти, доки не похований її останній солдат. >>

  • За бабці Австрії і під Російською імперією

    На початку ХХ століття Українська держава відновила свою незалежність, яку два її історичних сусіди — західний (Польща) та північний (Росія) — хитрощами, підступністю та збройною агресією ліквідували, а Україну загарбали та поділили між собою. >>

  • Рахівниця й тоталітаризм

    Як відомо, минулорічної весни наше Міністерство культури заявило про необхідність створення в Україні музею тоталітаризму, який би розкривав весь масштаб злочинів комуністичного режиму проти українського народу. >>

  • Норвезькі остарбайтери

    Лубенський благодійний фонд «Надія і Батьківщина» впродовж багатьох років розшукує в Україні громадян, які під час Другої світової війни були вивезені на примусові роботи до Норвегії, і підтримує творчі контакти з відповідними норвезькими установами. >>