Минуло чотири місяці з часу відкриття одного з найбільших центрів сучасного мистецтва у східній Європі. Нагадаємо, торік, 16 вересня, презентацію PinchukArtCentre та першої виставки «Новий простір» супроводжував незапланований «спецефект» у вигляді займання сценічних декорацій. Служби PinchukArtCentre стверджують, що першу виставку відвідало більш як тридцять п'ять тисяч осіб. У створенні такого ажіотажу навколо центру не в останню чергу варто дякувати засобам масової інформації, які надали події безпрецедентного значення і ваги. Медійний маховик мав такий потужний поштовх, що його цілком вистачить іще принаймні на кілька чергових змін експозиції Центру, а українські видання за інерцією надаватимуть свої шпальти під екзальтовані журналістські «охи» з «ахами». Тож, очевидно, маркетингові служби галереї зробили цілком логічний висновок, що з вітчизняними журналістами панькатися годі. Краще запрограмувати їхні газетярські потуги не на змалювання естетського релаксу екзотичних західних митців та вітчизняного мистецького й політичного бомонду, а на тлумачення «маленьким» українцям ролі та значення сучАрту.

У той час коли студенти військового ліцею імені Івана Богуна супроводжують бали та мистецькі презентації, а пам'ятник Суворову й досі про всяк випадок стоїть на подвір'ї навчального закладу в центрі столиці незалежної держави, сусіди упевнено, майстерно і без зайвого пафосу з'являються у найкращий для підліткової аудиторії час (18.30) на каналі «1+1» із сорокасерійним серіалом «Кадети», розповідаючи захопливу історію про майбутніх «шляхетних офіцерів, цвіт нації, захисників Вітчизни, опору й гордість нашого суспільства», як читаємо у численних прес-релізах. У Росії серіал вже розпочав свій другий сезон на каналі «СТС» під назвою «Кадетство», адже для них — це не перша ластівка на аналогічну тематику. Росіяни пильніше дбають про патріотичне виховання молоді, тому вже мають двосерійну художню стрічку інших авторів із назвою «Кадети». Популярність у серіалу просто шалена. Охочих вступити до численних суворовських училищ у Росії неймовірно побільшало. Навіть у Чечні цього року з'явився кадетський корпус у Центорої, родовому поселенні чеченського прем'єр-міністра Рамзана Кадирова...

Видавництво «Кальварія» перед самісіньким новим роком надало ліцензію продакшн-компанії Star Media на право створення телесеріалу за мотивами книжок Марини Меднікової. Читачі «УМ» ще мають пам'ятати участь пані Марини у «Кальварійському» проекті «Жіночий кулак». А в лютому місяці українські та російські (російські, звісно ж, перші) телемани матимуть змогу зустрітися з героями книжок Марини Меднікової «Зірка. Терористка» і «Крутая плюс. Терористка-2». Творча група компанії Star Media разом із Мариною Медніковою і режисерами Туранським і Альошечкіним активно, аж гай гуде, працюють над новим проектом.

3 січня, вибравшись із дітьми до найближчого кінотеатру, ми вхопили облизня. Всі квитки були продані (це трапилося вперше у нашій сімейній кіноглядацькій практиці), тож долучатись до різдвяної казки довелося наступного дня. В залі кінотеатру був аншлаг, що вкотре спростовував спорадичні тупуваті дзявоління українофобів про непотрібність дублювання фільмів державною мовою. Слід зауважити, що кінотеатр, у якому ми дивилися фільм, розташований у звичайному спальному районі Києва, глядацька аудиторія стрічки складалася з усіх вікових категорій і жодного незадоволеного обличчя по закінченнi сеансу я не помітила.

Восени минулого року в альтернативному київському часописі «Шо» прочитала текст молодого письменника з Білорусі Сірошки Пістончика (він же Сергій Прилуцький). Прозову мініатюру було надруковано мовою оригіналу. В ній ішлося про трагічну історію їжачка, домашнього улюбленця ліричного героя тексту. Розповідь цілком відповідала стилістиці альтернативного мистецтва: дещиця гротеску, трохи наївного цинізму, доза ненормативної лексики. Але все це разом сприймалося неперевершено. Особливо матюки, які, як відомо, витікаючи з джерел мови «міжнаціонального» спілкування, себто російської, адаптовані іншими мовами народів пострадянського простору, часто втрачають свою первісну брутальність. Якщо б той білоруський матюкливий текст додумалися перекласти російською, то навряд чи я дала б його читати своєму синові. Але досхочу наридавшись од сміху, читаючи Пістончиків «Вожик», я з легкою душею підсунула текст власному нащадкові: гріх було позбавляти юнака такого просвітленого гедоністичного задоволення.
Стало цікаво, що ж то за один, отой Пістончик, і як подібній літературі живеться у такій стрьомній країні, як Білорусь. Шукати довго не довелось, бо Сергій виявився користувачем інтернетівського «Живого журналу», тож наше з ним спілкування, хоч і дещо дозоване, тривало близько трьох місяців. Чи через власну гординю, чи з міркувань політкоректності я не стала просити Пістончика писати відповіді на мої запитання російською. Ми вперто листувалися кожен своєю мовою, і це, хоч трохи й гальмувало наше спілкування, зате неабияк зближувало. Випереджаючи обурення противників ненормативної лексики, скажу відразу, що у літературних текстах до цієї не надто популярної у старшого покоління читачів форми творчого самовираження вдається лише Сірошка Пістончик. Сергій Прилуцький — письменник цілком пристойний і послуговується винятково літературною мовою. Таке собі доволі поширене серед митців «роздвоєння» особи. Не буду переконувати занадто чемних читачів у тому, що матюки часто бувають досить виправданим і корисним літературним прийомом. Все одно у Білорусі що Пістончику, що Прилуцькому про серйозну літературну кар'єру годі й думати. Зауважу лише, що письменника шанують не лише «відірвані» й асоціальні типи, а й поважні члени білоруського ПЕН-центру. От тільки друкуватись випадає лише в електронних засобах комунікації.

Напередодні Нового року в столичному Музеї Тараса Шевченка відкрилася уже традиційна для зимових канікул і Різдвяних свят виставка української народної іграшки. Вона триватиме до 15 лютого. Автор ідеї цього заходу, заслужений працівник культури України, етнограф Олекса Доля залучає до виставки щороку більше майстрів. Нинішня експозиція зайняла аж шість залів музею. Вперше участь у виставці традиційної народної ляльки взяли юні майстри, чиї керамічні вироби та витинанки займають окрему залу.

Автор проекту та фундатор цього єдиного у своєму роді національного мистецького видання Микола Маричевський помер торік восени. Помер сорокачотирирічним, залишивши улюблене своє дітище «Артанію» на друзів. Ледь оговтавшись після втрати, дружина мистецтвознавця Алла взялася за пошуки спонсорських коштів на те, щоб продовжити справу життя свого чоловіка. Поки ті кошти шукали, друзі та однодумці Миколи Маричевського працювали над черговим числом альманаху.

Складається враження, що у сенсі розширення і зміцнення релігійної свідомості гіркий досвід перебування в соціалістичному таборі пішов на користь польським письменникам. Враження, безперечно, суб'єктивне і стосується винятково літератури, не претендуючи на жодні ширші соціокультурні аспекти і не поширюючись на інші життєві царини. Стосовно ж Ольги Токарчук, однієї з найуспішніших польських письменниць середнього покоління, то релігійність у її творах неймовірно органічна, ненав'язлива і водночас всеохопна і гармонійна. Боюсь, на теренах України, надто центральної та східної з їхнім насадженим «вогнем і мечем» атеїзмом, з одного боку, а з іншого боку — гвалтовним і святенницьким православ'ям кремлівської розфасовки, елемент глибокої релігійності в літературі відчують хіба що представники РУН-віри. Це, звісно, жарт, хоч і не надто оптимістичний. Зрештою, Ольгу часто називають «просвітленою песимісткою».

Після шаленого успіху шоу «Танці з зірками» з новою силою спалахнула й популярність одного з членів журі шоу, заслуженого артиста України й лауреата численних міжнародних конкурсів, всесвітньо відомого танцюриста і балетмейстера Григорія Чапкіса. Дізнавшись, що «шоу триває» і пана Григорія вже затверджено членом журі «Танців з зірками-2» (програма стартуватиме на «1+1» 11 березня), кореспондентка «УМ» вирішила ближче познайомити наших читачів із маестро. Тим більше що Григорій Миколайович досі залишається під враженням Віденського балу в Національній опері України, де він був балетмейстером урочистої частини, а також готував дітей вітчизняної еліти до їхнього першого танцю на справжньому балу.

Нещодавно «УМ» писала про нагородження відомого перекладача з японської мови Івана Дзюба орденом Вранішнього Сонця, Золотих Променів із Розетою за видатні досягнення у справі популяризації японської культури. Ця нагорода вручається вперше в історії українсько-японських взаємин. Ми виконуємо свою обіцянку і друкуємо інтерв'ю з паном Іваном Дзюбом. Щоправда, оповідати про те, як саме і за яких ситуацій його плутали із академіком Іваном Дзюбою фізик і перекладач Іван Дзюб не захотів. Мабуть, уже набридло. В тонкощі етимологічних відмінностей прізвищ Дзюб та Дзюба так само не став вдаватися. Можливо, щоб випадково когось не образити. Крім того, з письменником і академіком Іваном Дзюбою вони добрі приятелі. Делікатність пана Івана — часом просто незбагненна, достоту японська. Хоча в неформальній обстановці на презентації японського доробку видавництва «Фоліо» Іван Петрович пояснив, що слово «дзюб» — це синонім слова «дзьоб», а «дзюба» — це подзьобана віспою людина. Точнісінько таке ж пояснення цих слів дає і словник української мови Бориса Грінченка. Й нічого страшного і неделікатного в їхньому етимологічному походженні немає.
Іван Дзюб майже сорок років працює як перекладач з японської, яку (нагадаємо) доктор фізико-математичних наук, колишній працівник Інституту теоретичної фізики опанував самотужки. Викладав японську в Національному університеті ім. Т. Г. Шевченка, працював радником з питань науки і технології в українській амбасаді в Японії. Переклав Кобо Абе, Ясунарі Кавабата, Харукі Муракамі та інших письменників. Спільно з японськими колегами працює над адаптацією для японських читачів українських народних казок. Найавторитетніша японська газета «Асахі» (її наклад — вісім мільйонів примірників) друкувала статтю про Івана Дзюба. Щонайвищої думки про нашого славетного драгомана й російські японісти.