«Судячи з наших облич, російсько–британські відносини не дуже заморожені. Такі собі цілком тепленькі». Так напівжартома–напівсерйозно оцінив результати візиту прем’єр–міністра Великої Британії Джеймса Камерона до Росії її президент Дмитро Медведєв. Глава уряду Об’єднаного Королівства приїхав до Москви вперше після скандального вбивства офіцера ФСБ Сергія Литвиненка. Він, нагадаємо, прийняв британське громадянство й різко критикував російську владу, за що жорстоко поплатився: у листопаді 2006 року його отруїли радіоактивним полонієм–210. У цьому злочині прокуратура Британії звинувачує росіянина Андрія Лугового, який згодом став депутатом Держдуми. Незважаючи на численні запити, Росія відмовилася видати Лугового британському правосуддю.

Після перемоги революції, яка на початку лютого скинула президента Хосні Мубарака, Єгипет залишається неспокійним. Не допоміг навіть прихід (нібито тимчасовий) до влади військових, на «сильну руку» яких єгиптяни покладали великі надії. Маніфестації на каїрському «Майдані» — площі Тахрір — iз моменту зміни державного керівництва фактично не вщухають: люди протестують проти низьких зарплат, високих цін, недостатньо суворого суду над Мубараком, який правив країною тридцять років, тощо. Але події, які розгорнулися в столиці Єгипту ввечері минулої п’ятниці, стали особливо тривожним дзвінком: після чергового «дня гніву» демонстранти вирушили до посольства Ізраїлю, рознесли 2,5–метрову бетонну стіну, споруджену з метою безпеки за кілька днів до того, й увірвалися в приміщення. Приводом для нападу на дипмісію стало вбивство 18 серпня п’ятьох єгипетських поліцейських, які загинули біля кордону з Ізраїлем під час обстрілу з гелікоптера ізраїльських ВПС (він нібито переслідував палестинських бойовиків). Принагідно погромники не пошкодували й колег тих, за кого «мстилися», — атакували розташовану поряд із посольством будівлю каїрського поліцейського управління.

Поки в нашій державі на офіційному рівні вивішують прапори неіснуючої держави, під якими було винищено мільйони українців, Грузія прирівнює комуністичну символіку до нацистської й оголошує люстрацію. У вівторок грузинський парламент одностайно ухвалив Хартію свободи. Згідно з цим документом, на території держави (у громадських місцях) заборонено використання фашистської та комуністичної символіки. А люди, які в минулому працювали в радянських спецслужбах, обіймали керівні посади в Компартії СРСР та комсомольській організації, не мають права працювати в Раді безпеки, уряді, адміністрації президента, апараті парламенту та багатьох інших органах влади. Також їм заборонено працювати суддями й обіймати керівні посади у ВНЗ.

Військовий парад iз нагоди 20–ї річниці відновлення незалежності Грузії, який відбувся вчора у Тбілісі, вражав своєю урочистістю. Хоча ще напередодні все йшло до того, що святкування доведеться відкласти. Так принаймні запевняла лідерка опозиції Ніно Бурджанадзе, яка була сповнена рішучості «не дати» грузинській владі провести парад. Нагадаємо, з минулого тижня в Грузії тривають мітинги протесту проти чинного президента Михаїла Саакашвілі. Кілька таких акцій завершилися сутичками з поліцією, що дало їхнім організаторам та російській пресі зайвий привід назвати Саакашвілі «гнусним диктатором». На 25 травня рух «Народні збори» на чолі з Бурджанадзе призначив «День гніву» й попередив, що на бучні святкування 26–го керівництво держави може не розраховувати — опозиціонери «стоятимуть до останнього», вимагаючи відставки президента. Та не так склалося, як планувалося: поліція жорстко розігнала на той час уже не санкціонований мітинг.

Завтра Грузія відзначає День незалежності. До ювілейної (як і українці, цього року грузини святкують 20–річчя відновлення суверенітету) річниці ця горда й красива країна підійшла неспокійно: на вулицях знову мітингує опозиція, вимагаючи відставки президента Михаїла Саакашвілі й дострокових парламентських виборів. Попри чимало успішних реформ, проблеми в країні справді залишаються. Та чи не найбільшою з них є та, у ставленні до якої, незважаючи на всі інші розбіжності, і влада, й опозиція єдині: окупація частини території Російською Федерацією. Принаймні голова уряду Автономної Республіки Абхазія (не сепаратистського, а, з точки зору Тбілісі, легітимного) Гіоргі Барамія переконаний: жодні грузинські політики, хоч би як вони не любили Саакашвілі чи будь–кого іншого, ніколи не схвалять розірвання країни на шматки. Днями пан Барамія відвідав Україну, де зустрівся з абхазькими біженцями й поспілкувався з парламентаріями, зокрема заступником голови Комітету ВР у закордонних справах Тарасом Чорноволом. А на завершення провів в Інституті світової політики презентацію для журналістів, розповівши про ситуацію, що склалася в окупованій Абхазії.

«На вулицях лежать десятки тіл — не лише дорослих, а й дітей. Лікарню розбомбили, моїм вдалося лише повідомити, що вони сидять удома й бояться вийти на вулицю». «У моєї мами, яка працює в госпіталі у Мізді, все нормально — військових дій там немає». «Врятуйте — допоможіть зв’язатися з дочкою! З неділі не можу до неї додзвонитися — очевидно, авіація розбомбила антени мобільного зв’язку, інтернету теж немає...»

Такими розпачливими повідомленнями обмінюються на форумах в інтернеті родичі українських медиків, які працюють у буремній Лівії. Після початку воєнної операції «Світанок Одіссея» зв’язок із нашими співвітчизниками в Тріполі, Місураті, Збеї, Мізді й тим паче опозиційному Бенгазі фактично урвався. Україна вживає заходів для їх евакуації, проте організувати її нелегко, адже багато хто не має можливості навіть повідомити про місце свого перебування.

«Звільнення лівійського народу від диктатора», «збройне втручання у справи суверенної держави», «новий Ірак» — як тільки не називають міжнародні експерти операцію «Світанок Одіссея», розгорнуту силами міжнародної коаліції на чолі зі Сполученими Штатами в Лівії. Та, попри кардинально протилежні оцінки ситуації, оглядачі сходяться в одному: чим завершиться ця війна — відомо лише Всевишньому, незалежно від того, як його називати — Богом, Аллахом, Єговою...

19 березня, восьму річницю початку Іракської кампанії, міжнародна спільнота вирішила відзначити у своєрідний спосіб — атакою на Лівію. Цього разу навчена сумним досвідом президента Буша Америка президента Обами вирішила не перетягувати ковдру на себе: як заявив міністр оборони США Роберт Гейтс, його країна, хоч і очолила операцію проти Лівії, «не відіграватиме у ній провідну роль». І перші бомби, які впали на територію чужої держави, випустили не американські, а французькі винищувачі. Але ця війна має всі шанси завершитися так само, як іракська — безславно для її ініціаторів. Звісно, може статися й інакше: після тріумфальної підтримки лівійських повстанців міжнародною коаліцією режим полковника Каддафі ганебно впаде, звільнивши територію для нової влади. От тільки чи приведе такий розвиток ситуації до покращення життя для лівійського народу? Утім такі подробиці «визволителів» навряд чи надто турбують.

Попри перемогу революції, неспокійною залишається ситуація в Єгипті. У вівторок офіційно розпочав роботу новий (але теж тимчасовий — до виборів) уряд, який очолив колишній міністр транспорту Ессам Шараф. Попередній прем’єр–міністр Ахмед Шафік був змушений піти у відставку під тиском громадськості.

Із Брюсселя Віктор Янукович привезе дві новини: добру і погану. Погана, власне, вже давно й не новина: підписання угоди про асоціацію з Євросоюзом у найближчій перспективі не значиться. Хоча нинішня влада, бодай у цьому дотримуючись традицій попередньої, до останнього не поспішала визнавати той факт, що завершити переговори про створення зони вільної торгівлі (об яку, власне, й зашпортався «асоціативний» процес) до нинішнього, вже 14–го саміту Україна — ЄС аж ніяк не вдасться. І в цьому, між іншим, є не лише мінуси. Адже українські дипломати, які, незважаючи на зміну кон’юнктури на Банковій і навіть у найвищих кабінетах на Михайлівській площі, послідовно проводять переговори з Євросоюзом, дбають передусім про дотримання національних інтересів.

На саміті Україна—ЄС, який відбудеться наступного понеділка в Брюсселі, Європа може зробити нам приємне. Чи то з поваги до ще пам’ятної Заходу Помаранчевої революції (22 листопада — затверджений на дер­жавному рівні указом Президента Ющенка День свободи), чи то як черговий (останній?) аванс новій українській владі, Євросоюз таки затвердив текст Плану дій із запровадження безвізового режиму між Україною та ЄС. Той самий, про надання якого сторони домовилися у травні цього року. «Наш намір — дати позитивний політичний сигнал про готовність вибудовувати тісніші відносини з Україною», — цитує УНІАН своє джерело у дипломатичній службі Європейського Союзу.