Останнім часом репертуарна політика столичних театрів зробила досить помітний маневр у бік стосунків «Він—Вона». Що не прем’єра, то історія двох, які заплуталися у своїх почуттях і приречено блукають лабіринтами пам’яті та надій, сподіваючись віднайти себе поодинці і разом. Можна було б звинуватити театри у певній одноманітності, але, на щастя, таких приводів вони не дали: всі вистави, представлені на суд глядачів, вийшли досить оригінальними — за стилем, подачею «харчу для роздумів», акцентами...

У 14–річному віці киянин Вадим Перельман разом з мамою емігрував спершу до Європи, а згодом і до Канади. Сьогодні він — відомий американський режисер, який живе в Лос–Анджелесі і працює в Голлівуді. Незважаючи на біографію, під уже звичний вислів «наші люди в Голлівуді» Перельман якось не дуже підходить. Оскільки нашим його сьогодні можна назвати з натяжкою — у спілкуванні російською Вадим час від часу переходить на англійську, а його спогади про Київ не грішать особливою конкретикою. Та й з Голлівудом він себе не асоціює на сто відсотків. Досягши найвищих вершин у мистецтві реклами (протягом 13 років Перельман знімав ролики для таких відомих компаній, як Microsoft, General Motors, Panasonic, Nike), сьогодні він заявляє, що вже не українець, але ще й не американець, називає себе режисером світу і воліє працювати над проектами не стільки дорогими та гучними, як цікавими. Днями Вадим Перельман завітав до Києва, щоб ще раз продемонструвати вірність творчим принципам. Цього разу — на прикладі свого нового фільму «Життя перед її очима».

Часи зараз настали такі, що усе навколо доводиться сприймати через призму економічної кризи. Особливо те, що стосується театру — ця галузь, як відомо, завжди існувала за залишковим принципом, а коли економіка ледь животіє, то мистецтву залишається сподіватися на власний невичерпний ентузіазм. Йдучи в Київську оперету на прем’єру мюзиклу «Лампа Аладдіна», я готувалася побачити цей залишковий принцип у всій його «красі»: дешеві, примітивні декорації, костюми, зібрані з інших вистав, перешиті й адаптовані до східного стилю.

Цієї історії ніколи не було насправді. Бо актриса Марлен Дітріх та режисерка Лєні Ріфеншталь, хоч і жили в один час, настільки різні, що їхні життєві стежки–доріжки навряд чи могли б переплестися: Дітріх була одружена з євреєм і відреклася від фашистської Німеччини, її любили чоловіки, вона відповідала їм взаємністю; Ріфеншталь, навпаки, мала статус улюбленої мисткині Фюрера, до представників протилежної статі ставилася прохолодно, віддаючи всю себе кіно та фотографії. І все ж ці дві фрау мали щось таке, що не лише єднало їх, а й примусило драматурга Теа Дорна цьому «щось» присвятити цілу п’єсу. У Центрі Курбаса її поставила режисерка Анна Александрович. «Драматичний конфлікт п’єси не прямолінійний — він відбувається не в площині «вона/вона», а швидше в площині «вона–вона/ВОНИ». Це остання битва Митця і Суспільства за Пам’ять», — зауважила режисерка і покликала в цей проект актрис Галину Стефанову та Валерію Чайковську. Художнє оформлення спектаклю «МарЛєні. Пруські діви, що волоссям білі, як сталь» узяв на себе Сергій Маслобойщиков.

Під час однієї з останніх прес–конференцій Андрія Жолдака радник мера Києва Казбек Бектурсунов заінтригував сентенцією, на яку, з огляду на як завжди суперрезонансні одкровення пана режисера, журналісти особливої уваги не звернули. А дарма. Оскільки суть її полягала в тому, що міська влада, яку представляв Казбек, буде уважно придивлятися до театрів, які мають статус муніципальних. Між іншим, радник навіть обмовився, що їх, виявляється, чималенько — аж вісімнадцять... Уже за кілька тижнів після тих заяв із театрів, які перебувають під патронатом міста, почали надходити тривожні сигнали.

Ситуація з ювілеями видатних людей у нашій країні є катастрофічною. А якою вона може бути, коли відсутня державна стратегія культурного розвитку, в якій, за логікою, мав би бути й пункт про визначні дати.

Той, хто володіє інформацією, володіє... ну, не скажу, що світом, але ситуацією точно. Після закінчення «круглого столу» «Український культурний простір», який відбувся з ініціативи Міністерства культури, я у цьому вже ніскілечки не сумніваюсь.

Євген Курман — режисер із багатою біографією всеукраїнського масштабу. Свої спектаклі він ставив у столичному Молодому театрі, в театрах Одеси, Івано–Франківська, Донецька... Незважаючи на це, зустріти його прізвище в афіші театру «Вільна сцена» я, чесно кажучи, не сподівалася.

Нещодавно галерея «Лавра» та Центр сучасного мистецтва «ДАХ» презентували своє спільне дітище — Лабораторію сучасного мистецтва «Бурса».

Олександр Білозуб — митець «у кубі». Він режисер, актор, художник. Така мистецька багатогранність дозволяє Білозубу досить вільно оперувати у своїй творчості різними напрямками та жанрами і навіть вигадувати нові: він може експериментувати в драматичному театрі, може поставити хореодраму, може — балет або ж моновиставу, оформити оперну постановку...