Сергій Маслобойщиков — митець–багатоверстатник. І якщо хтось побачив у цьому визначенні якийсь негативний зміст — той може сміливо виставляти претензії власній інтуїції. Оскільки багатогранний Сергій Маслобойщиков має достатньо успішних проектів як сценарист, художник, театральний художник та кінорежисер. Він є членом трьох творчих Спілок — художників, кінематографістів, театральних діячів — і всі свої три спілчанські посвідчення «ілюструє» реальними справами. У кіно спеціалізується на картинах із підвищеним вмістом інтелекту («Співачка Жозефіна та Мишачий народ», «Шум вітру»...). А нещодавно спробував себе в комерційному кіно (зняв бойовик «Чорта з два» за романом Тетяни Полякової, у якому, зокрема, знімалися Сергій Никоненко та Олексій Горбунов). Хоча досвід популярного телекіновиробництва під грифом «на замовлення» Маслобойщикову, як він сам зізнається, не сподобався. Задовольняти потреби маскультури — це точно не його.

Сербська культурна експансія в Україні — явище цікаве і феноменальне. Здавалося б, що там тієї Сербії, та й особливими грошима для просування своїх мистецьких активів на нашій території країна похвалитися не може, але її цілеспрямованість у цьому питанні варта поваги. (В одному лише Центрі Курбаса грають кілька вистав за творами сербських письменників — «Хозарський словник» Милорада Павича, «Провину» Небойші Ромчевича). Днями черговий приклад україно–сербської дружби мав місце в театрі «Сузір’я», де представили прем’єру спектаклю «Професіонал» за п’єсою сучасного сербського драматурга Душана Ковачевича (переклад Алли Татаренко та Марії Василишин).

У це важко повірити, але в народних артистах Володимир Горянський ходить менше року. Хоча, за логікою, це звання він мав би здобути відразу після виходу на екрани телесеріалу «Буржуй». Тоді Горянський не лише розвінчав скептицизм деяких опонентів цього жанру, які визнали, що харизматичні й талановиті актори здатні перетворити на «цукерку» будь–який сюжет, але й сповна пізнав позитивні й не дуже особливості народної любові. А починалася вона, між іншим, ... у «маршрутках» — до актора, який користувався тоді громадським транспортом, підходили люди з феноменальним запитанням: «Це справді ви?» І хоча з того часу Горянський знявся у багатьох серіалах та художніх фільмах, спробував себе як телеведучий і співак, головним у своєму творчому житті він продовжує називати театр.
Він працював у театрах Дніпропетровська, Севастополя, Києва, майстерно маневруючи у складному просторі, що називається трагікомізмом. Топ–п’ятірка вистав за його участю у Театрі драми і комедії, де зараз служить актор, виглядає так: «Кручений біс», «Комедія про принади гріха», «Майн кампф, або шкарпетки в кавнику», «Одруження», «Смерть Тарєлкіна». На своєму «творчому фюзеляжі» за ці спектаклі Горянський уже намалював достатньо «зірочок» — у вигляді премій «Київська пектораль», «Колесо фортуни», «Людина року». Можна навіть не сумніватися, що дуже скоро з’являться наступні «трофеї». Бо 50 років для актора — це вік, коли не бракує ні досвіду, ні бажання, ні можливостей, а всі разом вони трансформуються у цікавий творчий результат. Такий, як, наприклад, вистава «CHANGE, або Нас поміняли тілами» у Театрі на Подолі, яка минулої осені вийшла під неофіційним грифом «Бенефіс Володимира Горянського». Щиро раджу подивитися її всім шанувальникам Володимира Горянського. Ось тільки не знаю, коли це можна буде зробити. Квитки на найближчі спектаклі, що пройдуть 5 та 6 березня, вже давно розкуплені...

Чого чекати від фільму, сюжет якого починається в морзі? Правильно, нічого хорошого. У картині режисера Олександра Стриженова з ласкавою назвою «Юленька» ці прогнози справдилися на сто відсотків. Якщо раніше більшість фільмів переконувала нас, що добро обов’язково вийде переможцем в одвічній боротьбі зі злом — яким би жорстоким не було це протистояння, — то фінал «Юленьки» перекреслює це правило повністю. Трилер про одинадцятирічного монстра з інтелектом дорослої жінки (так наголошують у фільмі, хоча з цим ми ще посперечаємося) та милим личком настільки щільно затягнутий мороком — емоційним, психологічним, філософським, — що місця для бодай найменшого промінчика сонця у ній просто не залишилося.

До «Назара Стодолі» український театр завжди ставився неоднозначно. Прихильники класичної драматургії і такої ж моделі її сценічного прочитання щиро захоплювалися цією драмою Тараса Шевченка, раз по раз виходили з нею на кін, примушуючи сентиментальних глядачів розчулено рюмсати у фіналі. Митців–експериментаторів, навпаки, «Стодоля» цікавив мало — сюжет п’єси вони вважали примітивним, який аж ніяк не відповідає їхнім уявленням про прогресивне мистецтво.

З чого починаються серйозні літературознавчі розвідки? З ідеї, бажання, наукової необхідності? Зовсім ні. Визначальною є особистість, творчість якої має ефект потужного подразника, котрий кортить розкодувати. Видати двотомник «Григорій Кочур. Література та переклад: дослідження» задумали ще три роки тому. Детонатором появи цього видання став той факт, що бібліографічний покажчик праць Кочура досить великий, але відслідкувати ці роботи, зібрати їх в одне видання дуже і дуже складно — спадщина перекладача була розпорошена по приватних літературознавчих зібраннях, у той час як у центральних та наукових бібліотеках у каталогах із творами перекладача стояв штамп «вилучено».

Якщо б сучасне життя охарактеризувати з позиції журналістського жанру, то варіант може бути лише один — репортаж. Прибігли, побачили, оперативно проаналізували, швиденько відписалися, побігли далі, за новою порцією інформації та поверхневих вражень. Такий стиль існування має щонайменше два пояснення. Перше — справ та подій багато, а часу обмаль. Друге — всі ці справи та події, зазвичай, без претензії на глобальність, а тому, якщо чесно, особливого занурення і не потребують. Тому коли випадає можливість потрапити туди, де ця формула не спрацьовує, таким шансом гріх не скористатися. Зустріч із ректором Школи–студії МХАТ Анатолієм Смілянським, яка відбулася у Національному театрі імені Лесі Українки, стала саме таким шансом, до якого долучилися не лише студенти та викладачі нашого Університету імені Карпенка–Карого, а й актори, режисери, журналісти.

Минулого року Україна вперше відвідала Берлінський кінофестиваль як повноцінний учасник. Рекламували наші нові картини, влаштовували прийняття, заводили корисні знайомства — словом, провели розвідку боєм, яку тепер є сенс продовжити масованою атакою. Чи буде вона результативною — покаже час. Але є надія, що українські кінематографісти на цьому кінофорумі, який розпочинається 5 лютого, непоміченими не залишаться.

Про Другу світову війну у нас прийнято говорити з приводу тієї чи іншої дати або ж уставляючи воєнний фактаж у потрібний контекст. Набір слів та цифр із часу, коли ця війна закінчилася, не змінився: фашизм, коричнева чума, окупація, бомбардування «Люфт­ваффе», кількість убитих, полонених, поранених... Польський драматург Інґмар Віквіст у своїй п’єсі «Ніч Гельвера» описав іншу війну. Перемоги та поразки якої, немов метастази, розповзлися у часі та просторі і можуть проявитися будь–де і будь–коли. А режисер Андрій Білоус, який поставив за цією п’єсою на сцені Театру маріонеток виставу «Сволота», головною сентенцією історії визначив очевидну, але не завжди усвідомлювану істину: зло — це як зовнішній, так і внутрішній фактор, протиотрутою якому може бути лише любов. Донести цю думку до глядача він доручив акторам Ірині Калашниковій та Олексію Тритенку. І у своєму виборі режисер не помилився.

Звання народного артиста України присуджують не щодня і не всім. А тому, збираючись на зустріч із художнім керівником Молодого театру, який нещодавно отримав народного, я розраховувала, що тональність нашої з ним розмови буде мажорною і навіть піднесеною. Річ у тім, що наприкінці минулого року Молодий демонстрував просто–таки небачену для столичних театрів активність: побував на кількох фестивалях, сам приймав на своїй сцені серйозні зарубіжні колективи... Словом, звання народного артиста, яке, окрім Станіслава Мойсеєва, було присуджене ще й актрисі Молодого театру Лідії Вовкун, мало б стати великим знаком оклику, який підсумовує минулий рік і заряджає на нові творчі перспективи. Але мої прогнози справдилися з точністю до навпаки. Проблеми, які мусить вирішувати зараз Молодий, зовсім не творчі. І худрук Мойсеєв сьогодні воліє говорити про них, а не про звання.