«Юленька». Монстри на марші

Чого чекати від фільму, сюжет якого починається в морзі? Правильно, нічого хорошого. У картині режисера Олександра Стриженова з ласкавою назвою «Юленька» ці прогнози справдилися на сто відсотків. Якщо раніше більшість фільмів переконувала нас, що добро обов’язково вийде переможцем в одвічній боротьбі зі злом — яким би жорстоким не було це протистояння, — то фінал «Юленьки» перекреслює це правило повністю. Трилер про одинадцятирічного монстра з інтелектом дорослої жінки (так наголошують у фільмі, хоча з цим ми ще посперечаємося) та милим личком настільки щільно затягнутий мороком — емоційним, психологічним, філософським, — що місця для бодай найменшого промінчика сонця у ній просто не залишилося.

По трупах — до сімейного щастя

Білоруський драматург Андрій Курейчик, п’єси якого йдуть у театрах різних країн, у тому числі й у нашій, придумав справді досить оригінальний сюжет. Викладач університету Андрій Бєлов кидає престижну роботу в столиці й їде до провінційного містечка, клімат якого сприятливий для його хворої на астму дружини. Там він влаштовується на роботу до жіночої гімназії, де відбуваються якісь жахливо немислимі речі: одна вихованка 5–го класу викинулася з вікна, друга травмувалася, катаючись на коні, на його доньку нападає пес, сам учитель отримує записку «Врятуйте нас!», а потім узагалі — пляшку з запалювальною рідиною у вікно власної квартири... Між цим тотальним жахіттям із кісками–бантиками снують миловидні гімназистки–лялечки, одна з яких, Юленька, і є причиною тих бід, які відбуваються навколо. Просто дівчинці дуже хочеться, щоб її мама була щасливою — тато Юлі помер, і на роль нового члена своєї сім’ї вона обрала... Андрія Валентиновича. До своєї мети дівча йде по трупах у буквальному розумінні цього слова, використовуючи для своїх каральних операцій маму тієї самої дівчинки, яка викинулася з вікна — жінка, яка після такої трагедії потрапила до психлікарні, у минулому була хірургом. І ось тут доречно посперечатися з інтелектом дорослої жінки, на якому так наголошують автори картини. Юля, яка у два місяці вимовила перше слово, у два роки читала напам’ять довгі поеми і росла типовим вундеркіндом, чомусь у принципі не бажала визнавати очевидного, багато разів доведеного, у тому числі й у літературі, яку вона добре знала, факту: насильно милим не будеш. Натомість Андрій Валентинович навіть не сумнівався, що може бути інакше. Але, переспавши раз–другий із мамою Юлі, своєю подальшої боягузливою поведінкою він лише спровокував появу нових трупів. У тому числі і власну жахливу смерть.

Зраджувати можна. Але обережно

На відміну від самого фільму, його презентація в Києві мала зовсім іншу тональність. Актор Марат Башаров (у фільмі — Андрій Бєлов) та продюсер картини Андрій Новиков розповідали про зйомки з гумором, пересипаючи робочу інформацію цікавими подробицями з життя кіногрупи. Так Марат Башаров зізнався, що як почав зніматися — то тепер усі свої дні народження святкує на знімальних майданчиках. (Воно й не дивно, адже лише в 2007 році актор знявся у дев’яти фільмах). Так ось під час роботи над «Юленькою» Башарову подарували картину з бузком — вона тепер висить у його спальні. Свого героя він зовсім не звинувачує, навпаки, вважає, що зраджувати можна і навіть потрібно, головне, щоб це не травмувало рідних і близьких. (Нещодавно він довів цю позицію й поза кадром: після проекту «Льодовиковий період» Башаров, залишивши дружину й доньку, зійшовся зі своєю партнеркою Тетяною Навкою. Як переконують російські ЗМІ, дружина тримається достойно, принаймні публічних істерик не влаштовує). Найскладнішим у цьому проекті Марат вважає роботу з дітьми. А найбільш прикрим те, що знімки їхньої з Анною Казючиць (у фільмі — мама Юлі) еротичної фотосесії якимось «макаром» потрапили у пресу. «Стриженов мені обіцяв, що відбере у фотографів всі чіпи і всі знімки, — скаржиться Башаров, — але, видно, не встежив».

У чому з Башаровим погодяться всі — так це у захопленні роботою Ірини Купченко (у фільмі — директор жіночої гімназії). Прима Театру імені Вахтангова, яка до сучасного кіно ставиться з великою часткою скептицизму й погоджується далеко не на всі пропозиції, зіграла владну жінку–бронетранспортера, яка може пустити сльозу несподівано навіть для самої себе. Думки ж із приводу дівчаток, які зіграли головні ролі у картині (Юля — Даша Балабанова), розділилися. Новиков та Башаров розхвалювали юних актрис, яких обирали з величезної кількості претендентів, журналісти ж дружно крутили носом. Все–таки радянське дитинство дається взнаки — наші тодішні кумири Електронік, Сироєжкин, Васєчкін із Петровим і Аліса Селезньова були набагато щирішими.