...І дружно шаблями махали

До «Назара Стодолі» український театр завжди ставився неоднозначно. Прихильники класичної драматургії і такої ж моделі її сценічного прочитання щиро захоплювалися цією драмою Тараса Шевченка, раз по раз виходили з нею на кін, примушуючи сентиментальних глядачів розчулено рюмсати у фіналі. Митців–експериментаторів, навпаки, «Стодоля» цікавив мало — сюжет п’єси вони вважали примітивним, який аж ніяк не відповідає їхнім уявленням про прогресивне мистецтво.

У цій заочній суперечці перемагали таки апологети традиційного театру — «Назарові Стодолі» гріх скаржитися на свою сценічну долю. П’єса йшла в Малому театрі, Харківському театрі імені Шевченка (головні ролі виконували Сердюк та Чистякова), Львівському імені Заньковецької... Національний театр імені Франка до цієї драми Тараса Шевченка звернувся втретє. У 1942 році, під час евакуації в Семипалатинську, її поставив Амвросій Бучма, він же зіграв Хому Кичатого, а його партнерами по сцені були Осмяловська, Сергієнко, Барвінська. Через дев’ять років Бучма вже разом із Дубовиком знову вдихнули життя в «Назара Стодолю», головні жіночі ролі у тій постановці виконала тодішня прима франківців Наталя Ужвій та молода Галина Яблонська, нині народна артистка України. Третя версія «Стодолі» в театрі Франка починалася... із сумнівів художнього керівника Української драми Богдана Ступки. Кажуть, коли режисер Юрій Кочевенко прийшов до свого патрона з цією пропозицією, той невдоволено скривився: мовляв, бачив я цих «Стодоль» на своєму віку чимало і всі вони були нудними–пренудними. Кочевенко стояв на зовсім іншій позиції. На думку пана Юрія, це не побутові замальовки з української дійсності XVII століття, п’єса — про лицарів, її Тарас Григорович писав, відштовхуючись від роману Вальтера Скотта «Айвенго». Після такого уточнення мимоволі довелося налаштуватися на яскраве, динамічне дійство, на шалені емоції, на подвиги і бої на шпагах заради кохання — словом, на всі ті атрибути лицарства, про які у людини складається уявлення ще з дитинства. Водночас намагаючись спрогнозувати, як же виглядатиме ця картина в цілому. Оскільки лицарі — лицарями, але й суто українського у п’єсі вистачає.

Головний герой п’єси, Хома Кичатий (Олесь Задніпровський), сотник, який раніше був козаком, а нині осів на власному хуторі, де живе у компанії доньки Галі (Ірина Мельник) та ключниці Стехи (Людмила Смородіна), з якою має не лише ділові, а й амурні стосунки. Колись у бою козак Назар Стодоля врятував Кичатому життя. І той пообіцяв віддати за парубка свою доньку Галю. Молоді кохали одне одного і чекали дня весілля. Але Хома передумав: тепер він мріє про полковницьку булаву, заради чого вирішує віддати доньку за полковника. Той хоч і старий, але ж які перспективи! Не те що з бідним Назаром... Аби провернути аферу, Хома влаштовує операцію «Сватання наосліп»: переконує, що свати прийшли від Стодолі, і наївна Галя пов’язує їх рушниками... Цей справді нехитрий сюжет був рішуче «вплавлений» у контекстуальне обрамлення. Що, як на мене, і підтримувало в глядачів певну зацікавленість дійством. Автори вистави зробили дуже вигідну ставку на той факт, що події розгортаються у переддень Різдва. І коли сцену заповнювали колядувальники — відірватися від них справді було неможливо. Красиві костюми з хутром, вишивкою золотом, навіть з елементами вбрання у стилі венеційського карнавалу (художник — Катерина Корнійчук), красива хореографія (пластичне рішення — Наталі Осипенко), сніг, який кружляє у танку, спускаючись на підсвічену сцену, та все це на тлі задника, де висить приголомшуючої краси символічний килим із вишитих рушників (сценографія Олексія Вакарчука) — таке видовище справить неабияке враження на естетів, які театр звикли «любити очима».

Більш прискіпливі театрали за цими зовнішніми красотами обов’язково розгледять усілякі «задовгості», брак доказовості в окремо взятих епізодах, недостатню переконливість героїв. Особливо Назара Стодолі (Тарас Жирко), якого обвів навколо пальця Хома Кичатий, а той образився і, замість боротися за своє кохання, сів за стіл та й давай запивати проблему чимось таким червоним із графина (мабуть, слив’янкою, про яку постійно згадують у виставі). Після такої безвольності навіть хотілося вигукнути: «Так тобі і треба!» Благо, ситуацію та репутацію Назара врятував побратим Гнат Карий (Володимир Нечепоренко), який усе–таки напоумив хлопця разом із Галею тікати від батька–самодура.

Щоправда, у цій операції, незважаючи на допомогу Стехи, закохані зазнали поразки. І фінал вийшов занадто трагічним: постріли, кров, трупи, запізніле і дещо дивне каяття (татусь, порішивши Назара, нарешті прозрів і давай благословляти своїх дітей, що після всього виглядало щонайменше дивно)... До речі, перша дія також завершується розбірками на шаблях. І якщо фінальна сцена вистави була переповнена люттю та жорстокістю, то завершення першої дії виглядало милими пустощами дорослих людей. Актори танцювали, фехтували і навіть жонглювали шаблями, лавами й табуретами. Проблеми–проблемами, а свято ніхто не скасовував.