Художниця Катерина Білокур народилася в Україні, її колега Фріда Кало — в далекій Мексиці. Незважаючи на те, що жили вони приблизно в один і той самий час, навряд чи можна відшукати в біографіях цих жінок багато схожого. Ну, обидві не мали спеціальної освіти, писали свої картини не за законами жанру, а за відчуттям душі, ну, з особистим життям не дуже склалося ні в Катерини, ні у Фріди... Але режисер Олександр Білозуб переконаний, що долі двох видатних жінок минулого століття, за винятком якихось незначних відмінностей, просто наче накладаються одна на одну. А в мистецтво і Катерина, й Фріда прийшли через біль.

Звісно, про представлення українських фільмів у конкурсній чи навіть позаконкурсній програмі 60 Міжнародного кінофестивалю у Канні поки що не йдеться — до цього статусу нам ще треба буде дорости. А от здійснити таку собі розвідку боєм, поінформувати міжнародний кінематограф про сучасне українське кіно і запевнити його у нашому бажанні бути одним із активних суб'єктів світового мистецтва саме час. Генеральний директор МКФ «Молодість» Андрій Халпахчі з цього приводу не має жодних сумнівів. Разом з однодумцями, серед яких — Міжнародний благодійний фонд «Україна 3000» та компанія Nemiroff, він розповів про план завоювання симпатій дистриб'юторів з різних країн, який українські «кіноделегати» будуть реалізовувати у Канні вже за кілька днів.

Цьогоріч один із найвідоміших у світі балетних форумів має намір оголосити про якісно новий рівень свого розвитку. І підстав для цього не одна, а відразу кілька.
По-перше, фестиваль з регіонального нарешті трансформувався у всеукраїнський. («Зірки...» належать до п'ятірки найбільших балетних фестивалів світу, таких як «Титани танцю» в Парижі, «Ле гала де Етуалес» в Монреалі, «Діаманти танцю» в Росії...). Відкриється він традиційно в Донецьку (2 жовтня), в Донецьку ж пройде і його основна частина, а ближче до фінального «па-де-де» «Зірки світового балету» з гала-концертами навідаються до Львова (11 жовтня) та Києва (12 жовтня).

Довжелезний зазвичай ланцюг афіш у підземному переході на майдані Незалежності скоротився до мінімуму: мистецький сезон добігає кінця, починається всезагальний антракт, що триватиме аж до осені. Першим зі своїми шанувальниками розпрощався Молодий театр, поставивши крапку в сезоні-2004—2005 ще у середині травня. Останньою фінальну виставу сезону в неділю зіграє Російська драма. Гучних подій за цей час у театральному просторі країни трапилося предостатньо: як суто мистецьких, так і суміжних з іншими, аж до Генеральної прокуратури, галузями життя. Хто і як заявив про себе цього року — читайте у рейтинзі «Таланти й шанувальники». Назва запозичена у драматурга Островського, номінації — авторські.

Про те, як складно і майже неможливо вжитися під одним дахом двом творчим особистостям, говорено-переговорено. Висновок із дискусій, що тривають десятиліттями, наступний: внутрішня конкуренція, властива митцям, і є тією корозією, що методично і з апетитом «з'їдає» родинну ідилію. Але принцип правило-виняток спрацьовує і у цій давно перевіреній темі.

Життя триває, парадокси продовжуються: взимку ллє дощ, одинадцятирічні дівчатка народжують дітей двадцятивосьмирічним бабусям, українці незалежної України борються за право розмовляти українською мовою. І що тут поробиш? З природою сперечатися марно — проти катаклізмів «зверху» як маловтішний аргумент можна навести хіба що парасольку. Діти, як виявляється, можуть мати право на особисте життя , а їхні батьки — ігнорувати свою відповідальність за нащадків. А за мову таки прикро. Оскільки торжество кричущого безглуздя в особливо великих розмірах — це завжди ляпас тому, хто ще здатен це безглуздя усвідомлювати. На Вєрку Сердючку ми дружно махнули рукою і з усіх сил прагнемо дивитися на цей феномен винятково позитивно: хлопець талановитий, хвилю піймав, нехай собі «рубає капусту» на здоров'я. Але коли безпардонно і цинічно ігнорують твоє особисте право спілкуватися українською — такому нахабству, аби не розчаруватися у собі ж самому, треба давати гідну відсіч.

З планами на рік виклюнулися у цю березневу пору «Таврійські ігри». І ці плани, як завжди, вселили надію на цікаві відрядження, гарну музику, загострення кризи спілкування, якій можна досить успішно протиставити фестивальні дні, й цілодобові тусовки, без яких, як відомо, неможливі навіть фестивалі класичної музики, а вже популярної — тим більше.

У наш час перемоги піару над розумом процес відділення зерна від полови є реально складним навіть для того, хто вважає себе людиною ерудованою і адекватною. Протистояти зовнішнім факторам сьогодні — це гамлетівське «бути чи не бути» у якомусь енному ступені, рішення якого під силу знайти лише геніальному математику. Для того, щоб проілюструвати цю ситуацію прикладом із мистецтва, досить згадати хронічні суперечки адміністрації та літературної частини, властиві сьогодні чи не кожному нашому театрові. Тоді як адміністратор у боротьбі за касу наполягає назвати чергову прем'єру якось інтригуюче-звабливо, аби спокусити глядача, завліт відстоює здоровий консерватизм і просить не знущатися з авторитетної драматургії у такий ганебний спосіб. У Національному театрі імені Лесі Українки баланс витримувати вміють — афіша, що рясніє привабливими назвами, тут зовсім не яскравий фантик, а змістовний путівник для театралів, які можуть обирати між комедіями, драмами, виставами, де потрібно напружувати свою уяву й розкодовувати кожну мізансцену або ж спектаклем-святом, схожим на феєрверк.
Десять років тому художнім керівником театру імені Лесі Українки став народний артист України, режисер Михайло Рєзникович. Це для вічності десятиліття — «лишь взмах ресниц», театр же за цей відрізок часу може змінитися дуже суттєво...

Жінка, як відомо, з нічого може зробити три речі: капелюшок, салат і скандал. Але це так, коли «нічого» є дійсно абсолютним, оскільки насправді жінки набагато вигадливіші й талановитіші. Минулих вихідних у Театрі оперети давали прем'єру «Летючої миші», режисером-постановником якої є народна артистка України Тамара Тимошко-Горюшко, а диригентом-постановником — Оксана Мадараш. Оперета Штрауса завжди була класикою жанру, у подвійній же жіночій транскрипції вона зазвучала особливо насичено, іскрометно, а той феміністичний натяк, який був закладений у лібрето і який чоловіки-режисери воліють здебільшого не помічати, цього разу вийшов особливо промовистим.

Ох, як же помиляються ті, хто, переглядаючи чергове «Караоке на Майдані», дивуються-милуються співучості нашої нації. Мовляв, саме бажання поспівати жене наш народ щотижня — і в спеку, і в холод, і навіть на похмілля! — на Майдан, а там — любчик Кондратюк з мікрофоном і пісні, пісні... Насправді все не так просто: як показує практика, слава для нашого народу не менш важлива, ніж публічне виконання улюблених пісень. Минулого року кращі з «майданних» артистів узяли участь у продовженні «Караоке» — проект назвали «Шанс» і зібрав він 13 лiдерів «майданних» концертів (програма, по суті, аналогічна до російських «Фабрики зiрок», «Народного артиста», які взяли цю ідею з іноземного ТБ). Усі переможцi з Майдану прожили один день життям справжньої зірки: разом із ведучими-продюсерами Наталкою Могилевською та Андрієм Кузьменком їздили до студії звукозапису й вибирали пісню, з хореографом ставили танець, стилісти-візажисти у прискореному режимі розробляли імідж — усе по-справжньому і все для того, аби ввечері вийти на сцену і наповал вразити публіку. Під час самого виступу та ще протягом тижня потому телеглядачі, телефонуючи або надсилаючи «есемески», голосували за новоспечених артистів. І були дуже активними — всього, як повідомляє «Шанс», надійшло близько 240 тисяч sms-повідомлень та майже півтори сотні дзвінків (послуги зв'язку, до речі, були платними).