Діяльність на посаді міністра транспорту і зв'язку Миколи Рудьковського мала б потрапити до когорти тих випадків, коли вся країна спостерігає, як одна людина, незважаючи на вже буденні для українців проколи й аварії у транспортній галузі, вперто відмовляється звернутися до власної честі й скласти повноваження міністра. Жага до влади встигла стати для соціалістів своєрідною візиткою. Один із них досі називає себе головою парламенту попри те, що, окрім нього самого, спікером Верховної Ради його не вважають навіть партнери по коаліції, які готуються до дострокових виборів. Соратник же Сан Санича пан Рудьковський узурпував крісло керівника Мінтрансу, яке не збирається звільняти навіть після усіх НП.

Народний депутат від Блоку Юлії Тимошенко і член парламентського комітету з питань регламенту та депутатської етики Олег Ляшко поділився з «Україною молодою» деякими цифрами, що відповідають сумам, отриманим парламентаріями для придбання житла. Отже, за його словами, до депутатської зарплати додали: Володимир Ткаченко (БЮТ) — 561,6 тисячi гривень; Василь Богачук (СПУ) — 507,6; Володимир Марущенко («Наша Україна») — 507,6; Ельбрус Тедеєв (Партія регіонів) — 507, 6; Максим Луцький (БЮТ) — 448,2; Руслан Князевич («НУ») — 448,2; Олександр Горошкевич («НУ») — 394,2; Микола Одайник («НУ») — 394,2; Ігор Прасолов («Регіони») — 394,2; Анатолій Бугаєць (СПУ) — 388,8; Василь Кисельов («Регіони») — 334,8; Олег Надоша (БЮТ) — 280,8; Станіслав Скубашевський («Регіони») — 280,8; Анатолій Шкрибляк («НУ») — 280,8; Віталій Калюжний («Регіони») — 280,8; Володимир Тарасов (СПУ) — 221,4; Микола Данілін (СПУ) — 167,4; Любов Стасів (БЮТ) — 1 67,4 тисячі. І це лише частина айсберга.

Ще до того як оголосити дострокові парламентські вибори, Президент України Віктор Ющенко направив до Ради проект змін до закону про статус народного депутата. Цей документ глава держави визначив як першочерговий, проте розглянути його вищому законодавчому органу не судилося — Президент розпустив Верховну Раду. А спрямована була президентська ініціатива на позбавлення депутатів частини пільг. Зокрема, Ющенко пропонував парламентаріям відмовитись від отримання безкоштовного житла, безкоштовного проїзду в транспорті та оздоровлення в санаторіях, від права навчання за рахунок бюджету та надання матеріальної допомоги. Безумовно, що найбільш ласим шматком з усього названого є можливість стати повноправним киянином, зайнявши гарантовану законом житлову площу або отримати замість неї грошову компенсацію. Останнє вибрала для себе, як подейкують, Олена Лукаш — ще будучи депутатом Верховної Ради від Партії регіонів, вона отримала компенсаційні виплати у розмірі 167 тисяч гривень. Сума невелика, що й казати (її навіть на однокімнатну квартиру в Києві не вистачить), однак загалом хід вдалий: незабаром пані Лукаш була призначена заступником міністра Кабінету міністрів й втратила право на депутатське житло, але ці «смішні» гроші все одно залишились при ній.

Ще у 2005 році селище Козин під Києвом не сходило зі сторінок газет та телеекранів. Ще б пак! Мальовничі краєвиди Козина приваблюють багатьох столичних можновладців, які будують тут «хатинки», тож під час розборок у селищі «спливає» чимало відомих прізвищ. Утім уже у 2006 році інтерес ЗМІ до теми розколу громади навколо вкрай дорогої козинської землі значно вщух. Набридло? А може, працівники пера вирішили, що проблема зникла, як крісло посів інший селищний голова?
Утім тут продовжують відбуватися цікаві події. Рік судового протистояння між двома групами селян наразі приніс нові плоди: у Козині активно готуються до нових виборів селищного голови та всього складу селищної ради (22 депутати), які призначено на 25 березня. Вже створено дільничну комісію, півтора тижня тому завершено реєстрацію кандидатів на посади голови та депутатів ради. Адже нинішній склад селради на чолі з Валерієм Гартіком визнано нелегітимним, а всі їх рішення скасовано. Головою ж Козинської селради суд визнав Валентину Горобець, принаймні до нових виборів. У нинішніх перипетіях козинського дуалізму спробувала розібратися «Україна молода».

До 24 лютого у Київському музеї Івана Гончара проходить фотовиставка «По обидва боки Чорторию: два береги — дві долі». Чорторий — це давня назва річки Десенка, яка відома ще з часів неоліту. На її берегах розташовувалася резиденція київських князів. Володимир Мономах у 1111 році провів тут у городищі з'їзд князів, на якому вирішувався розподіл землі на Київську та Чернігівську. У ХV столітті великий князь київський Семен Олелькович побудував замок на берегах озера Гнилуша, вали якого частково ще збереглися. Прийшовши на виставку, я побачила, окрім справді високохудожніх фотографій природи, активістів українських екологічних організацій. Вони стояли з товстою папкою документів, в якій було підшито десятки листів — усе це листування з органами державної влади свідчило про боротьбу, яку ведуть молоді захисники природи, переважно студенти Національного університету «Києво-Могилянська академія», з органами державної влади. І саме цією папкою вони підтверджували, що вся та природна краса, яка зображена на фотографіях, може бути знищена через вже традиційну для Києва причину — активне будівництво.

Двері ще одного державного підприємства минулої п'ятниці впали під «спів» «болгарки». Цього разу — на кіностудії «Укртелефільм», що в Києві. Разом із «групою підтримки в погонах» сюди з'явився новий «шеф» (поки справжній директор студії Олег Бійма після операції перебуває на лікарняному). «Гості» безцеремонно зрізали замок на дверях чинного керівника й проникли у його кабінет. Про такий можливий сценарій розвитку подій якраз напередодні телефоном повідомляли «Українi молодiй» члени колективу «Укртелефільму». Паралельно в деяких ЗМІ з'явилася інформація про нібито фінансові зловживання керівництва державної студії. Здебільшого базувалися вони на висновках акту перевірки, розміщеному на сайті Головного контрольно-ревізійного управління, яке нещодавно перевіряло «Укртелефільм». А ось що вдалося з'ясувати кореспонденту «УМ»...

УЛьвові відбулася резонансна крадіжка. Просто з-під носа у керівництва міста і міських обранців шахрайська група за сприяння окремих чиновників, в тому числі з Ратуші, поцупила 15 земельних ділянок загальною площею понад 25 тисяч квадратних метрів. Нинішній власник ласих шматків спільне україно-англійське підприємство у формі ТзОВ «Західна нафтова група» (яку пов'язують із західноукраїнським олігархом, заступником голови партії Литвина Ігорем Єрємєєвим), віддавати їх місту не збирається, оскільки має відповідні держакти на право власності.

У Ратуші все це викликало шок, оскільки там нічого за вказаними адресами не продавали. Проте «ЗНГ», називаючи себе добросовісним покупцем (оскільки де-юре купила ці ділянки на вторинному ринку) позивається до міськради, щоб та надала їм дозволи на будівництво автозаправок на викраденій землі.
За словами представників Ратуші, суть усієї справи та схема, за якою вона фабрикувалася, лежить на поверхні, й потрібне лише бажання відповідних слідчих і караючих органів, аби винуватці отримали по заслузі. Проте насторожують слова голови тимчасової депутатської комісії Львівської міськради, створеної з приводу цього земельного скандалу, Віри Лясковської. Після того як пані Віра зробила першу гучну заяву щодо цього прецеденту, до неї прийшов регіональний представник центральних правоохоронних органів і попросив «не лізти, куди не слід». Мовляв, ніхто не буде цю справу активно просувати і розслідувати — ні СБУ, ні прокуратура.

Погідний день грудня 2005 року. Центр Києва. На вулиці Малопідвальній паркується 600-й «Мерседес», із представницького авто виходить не менш представницький чоловік. Сотню метрів він проходить пішки сам — до рогу Володимирської. При цьому якось ніби сторожко роззирається на різні боки. Біля кам'яного будинку Служби безпеки України його зустрічає солідного виду мужчина. Вони проходять усередину...
Пан із «Мерседеса» — Віктор Пшонка, заступник Генерального прокурора України у часи Помаранчевої революції (кажуть, саме він був одним з ініціаторів «силового» варіанта придушення Майдану), екс-прокурор Донецької області, а тепер — один із помітних «регіоналів», зв'язковий Ріната Ахметова і Ко. Біля «контори» його зустрічав Анатолій Мудров — нинішній заступник голови СБУ, а в минулому — також працівник Генпрокуратури. Мудров провів Пшонку до керівника Служби безпеки Ігоря Дріжчаного — в них мала відбутися зустріч. Про що вони говорили? Ми можемо тільки здогадуватися.
Звісно, немає нічого кримінального в тому, що керівник державної структури, хай навіть спецслужби, зустрічається з емісаром опозиції. Утім описане вище рандеву голови СБУ та довіреної особи Януковича, проведене в конфіденційному режимі, не було одноразовим. До того ж до Пшонки пан Дріжчаний зустрічався з іншим зв'язковим «донецьких» — Миколою Обіходом (у часи Кучми — одіозним заступником Генпрокурора та голови СБУ). Мали місце також таємні побачення Ігоря Дріжчаного з керівниками СДПУ(о) та Блоку Литвина на «спецоб'єкті №1» Служби безпеки в Чапаєвці під Києвом. Це ланки одного великого ланцюга, яким нинішній керівник СБУ від певного часу вирішив прив'язатися, про всяк випадок, до «бiло-синiх» сил. Усі ці контакти — елементи невтішної картини під назвою «деградація СБУ». Про цю картину ми й поговоримо нижче.
Про деградацію СБУ — це не журналістські вигадки. Про деградацію як чергове «де-» в розвитку головної спецслужби країни — після декомунізації, деКДБізації, девоєнізації — говорять самі працівники СБУ. І не лише говорять — намагаються бити у дзвони, пишуть доповідні керівництву відомства, уряду та держави. Інша річ, що, скажімо, голова секретаріату Президента Олег Рибачук перебуває з Ігорем Дріжчаним у вельми приязних стосунках, і тому листи від свідомих і чесних офіцерів на Банковій здебільшого ігноруються або ж до Президента, якому вони адресовані, не доходять.
Що залишається небайдужим службовцям СБУ? Іти на контакт із пресою. Так ця непроста, майже недоступна для ЗМІ тема стала надбанням журналістів «України молодої».

Є речі, до існування яких ми звикаємо як до чогось само собою зрозумілого: вода, земля, повітря і т. п. Але в наш меркантильно-техногенний час і вони стали об'єктами торгівлі. Дякувати, за повітря не платимо. Поки що. І коли круті українські хлопці ділили «заводи, газети і пароходи», розподіляючи загальнонародне надбання між жменькою наближених до владного корита олігархів, провінційні панове на місцях почали доділювати те, що їм залишилося від великого пирога з барського столу. Дійшла, врешті-решт, черга і до надр, які хоч і є «винятковою власністю народу України», але, згідно з українським законодавством, можуть надаватися тільки у користування. І поки ми ламали в собі стереотипи на кшталт «всё вокруг народное, всё вокруг моё», дехто з особливим натхненням почав втілювати це гасло в життя саме в частині «моё», прихватизовуючи те, що у надрах лежить.

Справа про вбивство журналіста Александрова з Донеччини, так само, як і ще резонансніша справа Гонгадзе, стала для української влади показовим тестом на свободу слова та демократію взагалі. Старий режим цього випробування вочевидь не витримав. Але нинішній перебіг подій, пов'язаних із гучним злочином та його розслідуванням, кидає тінь уже на нову, «помаранчеву» владу.