Справа про вбивство журналіста Александрова з Донеччини, так само, як і ще резонансніша справа Гонгадзе, стала для української влади показовим тестом на свободу слова та демократію взагалі. Старий режим цього випробування вочевидь не витримав. Але нинішній перебіг подій, пов'язаних із гучним злочином та його розслідуванням, кидає тінь уже на нову, «помаранчеву» владу.
Центральний майдан «шахтарської столиці» прикрашає дивний ідеологічний гібрид, що є наслідком чиновницької нерозбірливості: на височенній титановій стелі з ленінською цитатою (мовляв, «Донбас — не випадковий для пролетарської революції район») — бадьоро майорить на вітрі державний синьо-жовтий прапор. Такий собі коктейль з абсолютно непоєднуваних компонентів, до якого мільйонне місто, втім, устигло звикнути.
От уже певний час соціально активна частина населення «шахтарської столиці» перебуває в стані колективного шоку. Або групової істерії, якщо хочете. Чиновники, визнані наукові авторитети, громадські діячі регіонального масштабу, артисти та навіть журналісти, замість виконання своїх прямих службових обов'язків, гарячково порпаються в інтернеті, пересилають один одному по факсу довжелезні послання, а також проводять «безрозмірні» перемовини по телефону, використовуючи при цьому багатий арсенал іносказань, накопичений інтелігенцією ще за радянської доби.
Причиною суспільно-політичної НП послужили списки неблагонадійних, що їх нібито було складено в Києві новою «помаранчевою» владою, а потому — оприлюднено стараннями совісного службовця одного зі столичних відомств.
Генеральна прокуратура України нарешті зробила те, що неодноразово обіцяли її нинішні та колишні керівники: передала до суду справу про вбивство журналіста з Донбасу Ігоря Александрова. Цей акт став вельми сумнівним подарунком аж до третьої річниці загибелі редактора телерадіокомпанії «Тор» із міста Слов'янська, якого, нагадаємо, було до смерті забито бейсбольними битками на східцях перед дверима офісу.
Нещодавно Національна комісія з регулювання електроенергетики (НКРЕ) оголосила про свій намір впритул зайнятися Зуївською експериментальною тепловою станцією. З цією метою НКРЕ планує звернутися до Мінпаливенерго та Донецької облдержадміністрації з відповідною пропозицією. Поза будь-яким сумнівом, ідеться про закриття цього об'єкта, бо ж минулого року станція працювала лише кілька місяців, на 4 відсотки від заявленої потужності, а собівартість спродукованої тут електрики сягає 15,35 копійки за кіловат-годину, що вдвічі перевищує показники найкращих ТЕС регіону та України в цілому. Утім Зуївська ТЕС в її сьогоднішньому вигляді й не призначалася для повноцінного конкурування на вітчизняному енергетичному ринку.
Уряд «донецьких» кинув на вузький п'ятачок вугільного машинобудування аж 1,2 мільярда гривень бюджетних коштів. Це досить ласий шмат, за який між фірмами розгорілася справжня бійка. Найбільшою новиною у середовищі спеців українського вуглепрому є виникнення ситуації гострого суперництва виробників важкої підземної техніки. Останнім часом на галузевий ринок вийшли аж два нових виробники, причому одним із них є всесвітньо відомий Новокраматорський машинобудівний завод, а за іншим легко проглядається бізнесова «імперія» найбагатшого підприємця країни Ріната Ахметова.
Нещодавно в «шахтарській столиці» відбулося урочисте святкування п'ятиріччя з дня прийняття Закону України «Про спеціальні економічні зони та спеціальний режим інвестиційної діяльності в Донецькій області». З часу появи цього документа, власне, й ведеться відлік масштабного експерименту, місцем проведення якого обрали Донбас. На ювілейному заході вистачало урочистих промов, звітів та відзначень передовиків виготовленими принагідно срібними пам'ятними знаками. Лише одна деталь трохи псувала «молебень»: урочистості відбувалися таки далеченько від території самої СЕЗ «Донецьк», яка й виступала винуватцем свята. А втім, що б робили почесні гості серед голого степу, де лише вільний вітер завзято ганяє кульки перекотиполя...
Нещодавно влада «шахтарської столиці» офіційно повідомила, що міські метробудівці досягли певного контрольного рубежу, пробивши підземний тунель до місця, де заплановано розмістити першу станцію «Політехнічна». Утім особливих урочистостей з цього приводу не спостерігалося. Та й до чого були б звитяжні рапорти, якщо поточного року на донецький метрополітен із держбюджету виділено 11 мільйонів гривень, ще півтора мільйона обіцяє вишукати міський бюджет. І це при мінімальній річній потребі метробудівців аж у 60 мільйонів гривень.
У Краматорську Донецької області стартувала унікальна в історії нашої країни судова справа. 27-річного львів'янина Станіслава В. звинувачують у злочинах, передбачених статтями 15 та 189 Кримінального кодексу України («Замах на здирництво та здирництво в особливо великих розмірах»). Згідно з передбаченою законом мірою покарання обвинувачуваному «світить» аж 12 років позбавлення волі.
Неповторність надає судовому дійству той факт, що він пов'язаний із гучною історією зникнення півтора року тому синів підприємця Валерія Карпенка, доля яких не відома й понині. До того ж у спостерігачів процесу практично не викликає сумнівів той факт, що навколо справи двох братів-донбасівців зійшлися у протистоянні чималі економічні інтереси. Отож дрібний шахрай Станіслав В. з його егоїстичною мрією «заколотити трохи бабок» на чужому горі, мабуть, сам того не розуміючи, всунув палець у коліщата велетенського та вельми потужного механізму.
Багато тижнів поспіль вантажні пірси найбільшої української комерційної гавані на Азові не знали спокою ні вдень ні вночі. І справа навіть не в напруженій докерській роботі — вона йшла своїм усталеним порядком. Але портовики кілька разів, за закликом профспілкових уповноважених, мусили залишати свої робочі місця і створювати живий щит перед входом до корпусу адміністрації, аби туди не проникла чергова комісія зі столиці.
