25 червня 1972 року місто Дніпродзержинськ стало свідком страшних подій, що збiглися зi святкуванням Дня молоді. Увечері на центральних вулицях міста було повно військових, лунали постріли (щоправда, як потім з'ясувалося, холості), а перелякані мешканці розбігалися по домівках. Багато хто чекав на грюкіт у двері, адже за справу взялися не тільки місцева та обласна міліція, а й кадебешники. Для того були неабиякі підстави — народ підняв руку на «велику радянську владу»...

Відомості про реальне, а не прикрашене радянською пропагандою партизанське підпілля пробиваються до суспільної свідомості майже так само натужно, як свого часу про Голодомор. За художніми фільмами «про партизанів», як за тюремним парканом, приховується справжній характер і хронологія подій українського підпілля. І страшні злочини проти нього — з боку «своїх». Про все це написала у книзі «Двічі страчені — Вічно живі» (Київ, 2006) журналістка, колишня учасниця підпілля на Чернігівщині, нині 82-річна Павлина Березовська. Їй допомагала донька одного з керівників підпілля Ніна Дяченко. Помешкання Павлини Леонідівни заставлене монографіями, мемуарами й художньою літературою про Другу світову війну, у шафах рядками стоять архівні теки із записами спогадів понад 100 очевидців — підпільників, партизанів, селян. Над цією 600-сторінковою книгою, в якій авторка розповідає про фальшивих «героїв» і про повернуті чесні імена знищених ними підпільників, працювала понад 40 років. Про це — наша розмова з Павлиною Березовською.

Спомини про апокаліпсис початку війни продовжують залишатися відкритою раною — як таке могло статися? Ретельно спланований вакуум достовірної інформації протягом півстоліття заповнювали стандартні тексти, у яких старанно переписувалися одні й ті ж, директивно встановлені, міфи. Найважливішими питаннями, над «роз'ясненням» яких працювала вузька група безмежно відданих партії людей, були такі: чому в перші ж тижні війни Червона армія була розгромлена і більшою частиною взята в полон; чому вермахту вдалося дійти до калмицьких степів і кавказьких гір; чому пожежа війни докотилася до таких місць, де чужоземних загарбників не бачили з часів «великої смути» XVII століття, і більшу частину всіх жертв було покладено тільки для того, щоб до осені 1944 року повернути втрачене?

Тисячолітній дуб Максима Залізняка, який росте в Холодному Яру на хуторі Буда Чигиринського району Черкаської області, є німим свідком жахливої трагедії, що сталася тут 18 червня 1943 року. Тоді на леваді німці розстріляли 83 хуторян. На місці розстрілу тепер велика братська могила та пам'ятник матері з дитям на руках. А на камені викарбувані прізвища вбитих хуторян — здебільшого цілі родини.

Правління династії Габсбургів нашим краєм — велика і цікава сторінка історії. Саме тоді Чернівці з провінційного містечка перетворились у поважний торговельно-промисловий та фінансовий центр на сході імперії. Габсбурги були однією з найдовговічніших європейських монархічних династій, яка правила в Австрії 636 років — до 1918-го.

Власну історію ми хіба тільки починаємо пізнавати. І нову, і древню. Хто сказав, що цивілізація на Землі зародилася в Єгипті або Месопотамії (Шумер, Акад, Вавилон)? А що є ознакою цивілізації, скажімо, в долині Нілу? Історики кажуть: піраміди. Мовляв, на якому ступені організації суспільства мали стояти давні єгиптяни, аби при тому рівні техніки зводити такі грандіозні споруди! Хто б сперечався. От тільки коли засновника III династії фараона Джосера 2760 року до н.е. ховали в першій надземній кам'яній домовині, святилище на Мергелевому Пасмі (поблизу сучасного села Степанівка Перевальського району Луганської областi) встигло «розміняти» третє століття.

Спекотної суботи ліпшого місця для розмови творчих людей, ніж Дубовий гай, у Запоріжжі годі було шукати. Там і відбулася моя зустріч зі співавторами проекту «Українські святині» киянами Леонідом Гопанчуком та Іриною Олійник.

Уже майже тисячу років 6 серпня (за старим стилем — 24 липня) православні християни моляться за упокій душ святих убієнних князів Бориса і Гліба. У школах і церквах переповідають історію їх мученицької смерті, особливо наголошуючи на підступній і потворній ролі їхнього рідного брата Святополка, обов'язково прив'язуючи його вчинок до біблійної історії про Каїна та Авеля. Братовбивця ще в княжі часи отримав епітет «окаянний». Та чи все так однозначно в цій давній руській історії? Чи справедливо ми вже століттями посилаємо прокльони в бік Святополка? Питання перегляду цієї історії вже давно на часі.

Федір Павлович Громадський після того, як у 1988 році втратив дружину, у Юр'ївці мешкає один. Проте самотнім себе не вважає, бо має улюблену справу. Подумати тільки — займається нею безперервно аж з 1937 року. Цікавиться Федір Павлович історією Київської Русі, дослідниками «орану — переорану». Що тут, здавалося б, незвіданого ще можна знайти? Тим паче в умовах Юр'ївки. «Комп'ютерів у нас немає, — розводить руками Федір Павлович. — Отож я використовую інший метод — математичне моделювання». Що це таке? Громадський готовий розтлумачити на пальцях. І щойно заявив таке, чому багато хто не може повірити дотепер. Ще б пак — Федір Павлович стверджує, що відома битва князя Ігоря у 1185 році, описана у «Слові о полку...», проходила на теренах ... Дніпропетровщини, а точніше — Юр'ївського району. Отож, почувши про таке відкриття, я помчав до скромного райцентру.

«Взяв би я бандуру — та й заграв, що знав...» А може, кобзу? Доречне уточнення, позаяк український струнно-щипковий інструмент має досить багату історію. Із тюркським іменем «кобза» він прижився ще при княжих дворах часів Київської Русі, що засвідчує хоча б зображення музиканта з кобзоподібним інструментом на фресках Софіївського собору. Пік кобзарського мистецтва припадає на ХVI—ХVII сторіччя, коли народні музиканти власними піснями і думами оспівували походи козаків Запорозької Січі, закликали українців боронити свою волю. З'явившись у ХV сторіччі, цю ж патріотичну місію на той час ефектно й ефективно виконувала також молодша «сестра» кобзи з грецьким іменем «бандура».