«Сиділа–сиділа, так зате ж висиділа», — знамениту репліку Проні Прокопівни можна сміливо виносити в колонтитул до статті про прем’єру вистави «Сатисфакція». Задуманий Станіславом Мойсеєвим більше двох років тому, спектакль за п’єсою Шекспіра «Венеційський купець» через фінансові проблеми все ніяк не міг матеріалізуватися на сцені Молодого театру. 2010–й, ювілейний для цього театру, рік шансів для подальшого перенесення дати прем’єри не залишав. Після сакраментальної фрази «кістьми ляжемо, але випустимо», яку Мойсеєв спересердя виголосив восени, «Сатисфакція» вже почала набувати чітких обрисів. А в останні дні грудня–2010 Молодий нарешті запросив на прем’єру.

Богдан Бойчук — людина для української літератури легендарна. Засновник — разом із Богданом Рубчаком та Юрієм Тарнавським — Нью–Йоркської групи поетів, він десять років тому залишив комфортне життя у США і переїхав до України. Поет, драматург, перекладач, у літературі Бойчук завжди вітав інтелектуалізм.

Дата народження Молодого, втім, як і більшості українських театрів, доволі заплутана. І точок відліку — день першого збору трупи, першої репетиції, прем’єри — в його історії так багато, що зі святкуванням 30–річного ювілею визначилися не відразу.

Про те, що місту потрібен молодіжний театр, говорили ще у 1978 році, на ХХІІІ з’їзді ЛКСМУ. Вже за рік — от що значить рекомендація згори! — за наказом Міністерства культури УРСР у Києві з’явився Молодіжний театр. Ще кілька місяців пішло на організаційне облаштування та компонування трупи: після ретельного кастингу було відібрано 26 акторів (сьогодні з того «кістяка» у Молодому продовжують працювати Валерій Легін, Світлана Бочарова, Валерій Шептекіта та інші). А першу прем’єру, виставу «...Із весною я до тебе повернусь!», театр випустив 26 квітня 1980 року. Поміркувавши над вервечкою цих дат, свій 30–річний ювілей Молодий вирішив святкувати 29 грудня. Як бонус до ювілейного вечора театр пропонує і довгоочікувану прем’єру «Сатисфакція» за п’єсою Шекспіра «Венеціанський купець».

Традиційний новорічний парад–але з театральних прем’єр для дітей напередодні 2011–го видався значно скромнішим, ніж у попередні роки. Кілька театрів спромоглися на нові постановки для найменших глядачів, але більшість, видобувши з «архівів» казки, які вже були у репертуарі, пропонуватимуть «продукт, перевірений часом».

Нова вистава Театру драми і комедії зустрічала глядачів багатообіцяючими декораціями. Виходячи з того, що все геніальне — просте, художник Олег Луньов збудував високу стіну з валіз, протягнувши «мур» через усю Малу сцену. Ця сценографічна конструкція виглядала настільки перспективно та універсально, що глядач ще до початку «Трьох сестер» налаштовувався на феєрію найвигадливіших режисерських трюків, як візуальних, так і тих, які треба буде «прочитати між рядками».

Проводжаючи Миколу Рушковського до Києва, його однокурсники, мабуть, не зовсім розуміли «маневру» товариша: москвич, красень, фронтовик, із дипломом Школи–студії МХАТ, замість того, щоб застовбити за собою місце героя–коханця в якомусь провідному столичному театрі, їде в «провінцію»... Та зовсім скоро життя показало, що у своєму рішенні Рушковський не помилився. І вже за кілька років на запитання Віри Марецької, чи не сумує він за Москвою, актор щиро відповідав: «Мені ніколи сумувати...».

Говорити про кохання з театральної сцени, мабуть, складніше, ніж про будь–що інше. Бо це лише на перший погляд усе зрозуміло: береш твір, «витискаєш» із нього важливу для тебе суть, множиш її на власний досвід, досвід акторів, попередників, мислителів, літераторів, психологів... Незважаючи на простоту цієї аксіоми, вкотре доводити її візьметься не кожен. Оскільки цей процес у контексті театру перед­бачає, що автор не піде шляхом переповідання раніше сказаного, а винайде власний механізм (тактику, прийом...) доведення.

Свій півстолітній ювілей — щодо Меншикова ця цифра звучить дещо фантастично — актор відсвяткував ще 8 листопада в Москві (на честь ювіляра у «Лужниках» зіграли футбольний матч, а «фуршетна» частина свята пройшла у банкетному залі ГУМу). Але, поміркувавши над датою та ситуацією, актор вирішив не обмежуватися одним днем і затіяв ювілейне міні–турне свого «Театрального товариства 814», маршрут якого проліг і через Київ(17–18 грудня).

Представлення проекту «Вертинський. Київ. Повернення» відбулося в столиці на початку грудня. Перше враження від цієї новини: організатори загубилися у часі, адже минулого року виповнювалося 120 років iз дня народження Київського П’єро, і тоді такий проект виглядав би не лише симпатично, а і «в тему». Та це саме та ідея, для якої стратегічна мета важливіша за контекстуальне обрамлення. Антикварний салон «Антик–Центр» озвучив, а Мінкультури підтримало ідею провести аукціон, щоб потім на виручені кошти встановити пам’ятник Олександрові Вертинському. Добро від міської влади на те, що на перетині Андріївського узвозу і Боричевого току «пропишеться» знаменитий киянин, отримали, прикинули суму майбутнього пам’ятника — близько мільйона гривень.