Унікальний «підрозділ» з'явився у тернопільському Музеї політв'язнів та репресованих. Розташований він у самому центрі міста, в підвалі колишнього приміщення НКВС-КДБ, де свого часу були горезвісні тюремні камери. З ініціативи старшого наукового співробітника закладу, в минулому політв'язня, пана Ігоря Олещука, тут облаштовано справжнісіньку криївку — типовий підземний схрон, якi робили колись воїни Української Повстанської армії.

На Хрещатику, в Черкасах, поруч з обласною податковою адміністрацією і філармонією, будується триповерховий підземний торговий центр. Замовником цього будівництва та його підрядником виступає відома Черкаська корпорація «Житлобуд -1».

Не дивуйтеся — у цьому нічого геть неординарного немає. Йдеться все ж про водні лижі, які ми зазвичай уособлюємо з катером, що тягне їх по воді з пасажиром на борту. Певна річ, такий екстрім сприймався, швидше, відчайдухами.

Ситуація, коли село поділене на кілька релігійних громад і кожна з них обов'язково хоче мати свій храм, — для Тернопільщини не рідкість. Подекуди через приміщення церкви роками точаться міжконфесійні конфлікти, а от у селі Переходи Чортківського району парафіяни знайшли для вирішення проблеми мирний і дуже оригінальний спосіб. Переважна більшість місцевих мешканців тут є або православними, або греко-католиками, і лише якихось півсотні людей — римо-католики. Однак останні теж дуже хотіли мати свою церкву.

Спочатку картинка з натури для непосвячених. У вечірню годину «пік» одну з міських зупинок несподівано «окуповує» зовні нічим непримітний гурт студентів. До пори до часу вони безтурботно вдають із себе потенційних пасажирів. Але все ураз змінює трамвай. При його появі хлопці та дівчата дістають iз кишень хусточки і, розмахуючи ними на всі боки, в одному емоційному пориві вітають у салоні похнюпленого літнього чоловіка. Реакція останнього чимось нагадує подив спантеличеної людини, яка вперто бореться зі спокусою раптово впасти у дитинство. А не менш спантеличені громадяни по цей бік вікон перепитують один в одного: «А що, власне, відбувається?» «Ми свого товариша проводжаємо», — відповідають учасники розіграшу, витираючи нібито реальну сльозу.

Представники місцевої влади Кременчуцького району, громадськості, козацького об'єднання «Спадкоємці Богдана Хмельницького» та їхні побратими з сусідніх Черкаської і Кіровоградської областей відзначили 380-річчя Куруківської битви. Власне, таке відзначення розпочалося ще на Покрову, коли у приміському селі Чечелове біля пам'ятного знаку полеглим у Куруківській битві за волю України запорозьким козакам юні нащадки захисників Вітчизни — вихованці Кременчуцького військового ліцею — приймали присягу. А згодом, уже на, так би мовити, іменних урочистостях дорослі козаки в одностроях з історичною зброєю (серед неї були навіть гармати) відтворили бій із польською шляхтою.

Необхідність спеціальної техніки підтверджується різноманітними надзвичайними ситуаціями, яких, на жаль, не бракує і які ліквідовувати рятувальникам доводиться аж ніяк не голіруч. А тому кількість діючих у регіоні аварійно-рятувальних автомобілів до кінця нинішнього року буде збільшено з 19 до 32.

Депутати Запорізької міськради прийняли, без будь-якого перебільшення, історичне рішення. Двогодинна дискусія на позачерговій сесії поставила крапку в метушні, що тривала впродовж кількох десятиліть. Ухвалена концепція розвитку Національного заповідника «Хортиця» всебічно враховує роль території у загальнодержавній геополітичній, культурологічній й екологічній системах. Це фахово довiв депутатам гендиректор Костянтин Сушко, витримавши на сесії шалену атаку опонентів, які закидали його «незручними» запитаннями.

Цієї осені, вперше у своєму житті, мешканці вулиці Набережної із села Самгородок Смілянського району Черкаської області обходяться без гумових чобіт. Від такої екіпіровки, яка постійно виручала у дощову погоду, коли по їхній вулиці можна було хіба що на танку проповзти (див. фото), вони з радістю відмовилися. Адже у них тепер є дорога з твердим покриттям.

Вільних територій у центрі Дніпропетровська меншає на очах. Причина цього найбанальніша — «тугим гаманцям» не вистачає простору для втілення у життя своїх грандіозних планів. І хоч з одного боку такий розвиток подій начебто радує око розмаїттям фешенебельних будівель, що ростуть, немов гриби після дощу, з іншого —громадськість уже дзвонить в усі дзвони, з жахом констатуючи перспективу зникнення зеленої зони — легень міста.