Коли у вересні 1939 року Червона Армія вступила на Західну Україну, чимало людей зустрічали її з квітами, хлібом–сіллю, адже вірили, що прийшло звільнення від поляків, хоч і частково знали про ті події, що відбувалися на «совіцькій» стороні. Про це нині добре пам’ятає і 93–річний рівнянин Володимир Повстанський. Але минуло лише кілька місяців і нова влада почала утиски, арешти й гоніння. От і батьків Володимира, визнавши їх куркулями, вивезли у травні 1941 року до Казахстану, де вони вже за рік і згинули.

Й нині цей мудрий чоловік, якому довелося довгий час працювати в підпіллі, пережити страхіття сталінських тюрем та таборів, пройти спецпоселення, часто замислюється, як тоді так сталося, що однією хвилею, без підготовки і пропаганди народ кинувся боронити свою землю.

Світ лускокрилих доктор біологічних наук Злата Гершензон вивчала в експедиціях на території колишнього Радянського Союзу, в Західній Європі, на Близькому Сході. Майже півстоліття вона працює у відділі загальної і прикладної ентомології Інституту зоології ім. Шмальгаузена. Добре знає світ красенів–метеликів. «Але, як на мене, найцікавіші — дрібні лускокрилі, тобто міль, — каже фахівець. — Наразі мої думки зайняті дубовою і капустяною мiллю. Перша — знищує могутні дуби, друга — шкідник капусти і редьки».

Про те, що народився з однією ниркою, Андрій Шведов не знав аж до самої відставки. Раніше ні йому, ні військовим медикам ця аномальна версія і на думку не спадала. Коли вступав до льотного училища, ультразвукову діагностику медкомісії ще не практикували. Фізично розвинений (школярем виконав норматив кандидата в майстри спорту з плавання), витривалий (колегам–курсантам не поступався першістю у силових вправах і на дистанціях марш–кидків) Андрій на здоров’я ніколи не скаржився.

Грім ударив перед виходом на пенсію. Після «конфліктної» Югославії, де послугами його гелікоптера користувалися спостерігачі місії ООН, в Україні Андрій відразу «став на прикол». Через брак фінансування бойові гвинтокрили в повітря майже не піднімалися. «Нас, пілотів, змушували підмітати аеродром або довбати лід на злітній смузі, а солдати, призвані це робити, ударно будували начальству дачі, — гірко іронізує колишній авіатор. — Під час одного з таких зимових «тренажів» із ломом я відчув раптове знесилення і ледь не знепритомнів. Мене під руки — і в санчастину. Тоді все й з’ясувалося: аналізи дуже погані, маю лише одну нирку, та й та функціонує вже на половину можливостей. Усі шокованi: пілот — без нирки! Мабуть, єдиний випадок в авіації. Думав, що мене вважатимуть героєм, насправді ж виявився нікому не потрібним».

Заради зустрічі із ним вона ладна була їхати через усю Україну в потягах, навіть стоячи, а він дарував їй лише короткі, але такі щасливі дні кохання. Їхне спільне життя пронеслося, як одна яскрава мить: перший поцілунок, весілля, народження доньки і ... фатальна автокатастрофа на одній зі слизьких столичних трас. Після трагічної загибелі Олександра Береша його дружина Світлана живе тільки пам’яттю про нього. Завдяки ентузіазму цієї жінки щороку в Херсоні проходить міжнародний турнір зі спортивної гімнастики пам’яті призера Олімпійських ігор Олександра Береша.

Коли на вересневому з’їзді «Нашої України» Ольга Репіхович, очільниця Новобузького районного осередку партії, попросила слова, зал схвально загув. І хоча перед тим уже було підведено риску під обговоренням, делегати з’їзду одностайно проголосували за те, щоб додатково таки надати слово колезі. На трибуні пані Ольгу зустрічали оплесками, адже її запальні й гострі промови однопартійці чудово пам’ятали з попередніх зібрань. «На з’їздах же звикли, як правило, щось хороше говорити, хвалити, в компліментах розсипатися, а я зазвичай говорю правду, якою б вона не була», — пояснює свої ораторські успіхи Ольга Семенівна. Тож коли жінка днями приїхала до Києва на засідання політради «Нашої України», «УМ» не оминула нагоди зустрітися з нею...

Хутір Красна Поляна, що неподалік від Харкова, завжди був невеликим поселенням, де заміські дачі переважали над господарськими дворами. Але в історії цього скромного села трапився видатний і не зовсім дачний період, коли він несподівано став центром українсько–російського експериментального мистецтва. Футуристи, кубісти, неопримітивісти від поезії та живопису з Харкова, Пітера і Москви приїздили сюди з незмінною постійністю, влаштовуючи під гостинним дахом будинку харківського купця Синякова справжні культурні посиденьки. Приваблювали їх не лише хлібосольність господаря, а й дивовижна харизма п’ятьох його доньок.

Він був непересічним воротарем: наприкінці 1950–х—першій половині 1960–х років справедливо вважався одним із найкращих на теренах усього Радянського Союзу, отримав звання заслуженого майстра спорту. Воротарем №1 в СРСР Володимирові Маслаченку завадила стати тільки неперевершена слава Льва Яшина.

Ще показово — після завершення кар’єри футболіста він у житті не загубився, а, навпаки, досяг нових висот. Ім’я Маслаченка навічно вписано до трійки «топових», як нині прийнято казати, футбольних телекоментаторів поруч із Миколою Озеровим і Коте Махарадзе. Тільки в порівнянні з ними Маслаченко мав одну принципову відмінність: він футбол не тільки натхненно коментував (чимало його висловлювань стали крилатими), а й сам грав на дуже високому рівні.

Ім’я Василя Сильвестрова могло б стояти сьогодні в чільній десятці митців, які жили і працювали в Україні в першій половині двадцятого століття. Могло б — якби не кілька важливих обставин, що зіграли фатальну роль. По–перше, йому не вдалося повно, в усій багатогранності розкрити талант — художника розстріляли в 1937–му, за кілька місяців до того, як йому мало виповнитися п’ятдесят. По–друге, відтоді і аж до 1988–го його ім’я перебувало під забороною: ні опублікувати статтю про нього, ні хоч би згадати в переліку інших українських майстрів пензля вважалося неприпустимим.

Мабуть, першу в післявоєнний час надзвичайно високу оцінку доробку Сильвестрова дав один із найавторитетніших фахівців, доктор мистецтвознавства, а згодом член–кореспондент НАН України Платон Білецький тільки в часи перебудови. Однак зроблено те було не у відкритій публікації, а на допиті в управлінні КДБ у рамках справи щодо реабілітації репресованого. Шостого червня 1988 року, відповідаючи на запитання слідчого, Білецький сказав: «...Я знаком с творчеством Сильвестрова В. И. и считаю его одним из лучших художников Украины 30–х годов. Это был великолепный мастер колорита и пейзажей. Кроме того, Сильвестров писал стихотворения на украинском языке, которые я также оцениваю как высокохудожественные».

Відомий скульптор Анатолій Кущ каже, що вперше доторкнувся до глини в дитячому садочку. Йому тоді було років чотири. «Ми ліпили грибочки, — згадує він. — Я виліпив свій перший твір і «захворів» на все життя». Сьогодні твори цього скульптора є практично в усіх музеях України та в колекціях багатьох відомих людей. Його ж роботи прикрашають багато українських і закордонних міст, але кожен українець передусім знає його за візиткою головної площі столиці України — монументом Незалежності.

Напередодні 65–річчя скульптора ми зустрілися з Анатолієм Васильовичем у його майстерні. Тут можна ходити, як у музеї: скульптури займають увесь простір — стоять, лежать, висять на стелажах, підлозі, стінах. Скульптор зізнається, що навіть у вихідні й святкові дні він приходить у свою майстерню: «Мене ніхто не змушує, але інакше не уявляю свого життя».

Те, що в Проточах уже шість років як усамітнився актор, який свого часу засвітився в популярному телесеріалі «Місце зустрічі змінити не можна», повідомила одна з місцевих газет. Звати цього чоловіка Станіслав Бондаренко. Певна річ, і я не міг утриматися від спокуси з ним поспілкуватися. Коли зателефонував, Станіслав Антонович саме приїхав до церкви у значно більшому селі Могилеві. На зустріч погодився люб’язно.