Не так давно в ефірі «1+1», майже після п’ятнадцятирічної перерви, знову з’явився Микола Вересень. Оновлений проект «Табу», ведучим якого став відомий журналіст, експерти сприйняли по–різному. Одні почали хаяти його за нібито надмірну «жовтизну». Інші відзначили позитив появи програми «з пам’яттю», в якій команда почала відслідковувати події, які свого часу стали сенсаційними. Чим нинішнє «Табу» є для його ведучого і що телевізійник зі стажем думає про сьогоднiшнє українське телебачення — про це наша розмова з Миколою Вереснем.

Саші Єгоровій тільки–но виповнилося 15, але вже скоро буде два роки, як вона є ведучою програми для дітей «Kids’ Тайм» на «Новому каналі». Телекар’єра доньки телеведучої Сніжани Єгорової та режисера Семена Горова почалася після того, як вона стала «срібною» призеркою вокально–артистичного талант–шоу «Україна сльозам не вірить».

Ідилія зустрічі Нового року для більшості українців (бо грошей не вистачає не лише на подорожі, а й на необхідніше) — перед телевізором. Втім телевізійники — чи то через ту ж таки економічну скруту, чи натхненні приреченістю глядачів за основну розвагу святкової ночі мати телевізійний пульт — особливим розмаїттям цікавих пропозицій не радують. Принаймнi така думка складається, коли знайомишся з телеанонсами.

Нещодавно на Камерній сцені Національного театру імені Івана Франка незвичайне дійство влаштували вихованці та педколектив київської гімназії №56. День наро­дження навчального закладу, історія діяльності якого започаткована ще 1882 року, відзначили урочистою презентацією посібника «Інновації в сучасній школі у контексті педагогічних культур», який підготували разом з інститутами педагогіки НАПН України та інноваційних технологій і змісту освіти МОН, Київським лінгвістичним університетом, управлінням освіти Печерської райдержадміністрації Києва та Державною науково–педагогічною бібліотекою імені Василя Сухомлинського і видали за підтримки держпідприємства «Мистецький арсенал».

Рік 2012 не назвеш найуспішнішим для вітчизняного телебачення. Глядачі, не вникаючи особливо у суть, часто кажуть: «Дивитися майже нічого». Медіаексперти зазначають, що технологічно сучасній «картинці» на екранах телевізора не вистачає об’єктивності й зацікавленості реальним життям.

Із запитаннями — чим найбільше запам’ятався телевізійний рік, що минає, і чого очікуєте від наступного? — ми звернулися до телевізійників.

«Плюси» — першовідкривач талант–шоу на вітчизняному ТБ — не прогадали, коли запустили проект за участі дітей 6—14 років за голландським форматом The Voic of Holland. За юними талантами, що виступають на сцені каналу «1+1», щонеділі тепер слідкують родини, загальноосвітні й музичні школи, діти й дорослі.

Минулої п’ятниці біля столичного Палацу «Україна» по червоній доріжці на дванадцяту церемонію нагородження премією «Телетріумф» поспішали телезірки. Частина виходила з власних авто, iнші метрів за 250 від центрального входу «України» сідали у білі лімузини, щоб ефектно вийти перед фото– і відеокамерами. Вітчизняні телезірки, які не вперше на церемонії нагородження, були дещо спантеличеними небаченою в минулі роки щільною стіною шанувальників навпроти змонтованої по один бік червоної доріжки стіни з написами «Телетріумф». Виявилося, організатори, щоб забезпечити красиву «картинку», заохотили чисельну групу телешанувальників, заплативши кожному по 70 гривень за участь у масовці.

Один iз небагатьох тематичних фільмів, які телеглядачі могли побачити у День вшанування жертв Голодомору, — документальна стрічка «Одужання. Особистий рахунок» — третя частина трилогії «Голодомор. Технологія геноциду». Кілька років тому, після прем’єрного виходу цієї документальної стрічки на екрани, на автора сценарію Андрія Данильченка та режисера Віктора Дерюгіна комуністи навіть подавали позов в органи прокуратури — за розпалювання міжнаціональної ворожнечі, зрозуміло, між братніми російським та українським народами. Чому про три Голодомори в Україні, організовані радянською владою, важливо знати сьогодні; скільки і яких фільмів про ті страшні події має бути — про це ми говоримо з Андрієм Данильченком, головним редактором творчого об’єднання документальних і художніх фільмів Національної телекомпанії України.

На вітчизняному телебаченні дуже складно знайти проекти, в яких iдеться про українську історію. Один iз небагатьох — історико–документальний цикл «Машина часу», який два роки виходить в ефір «5–го каналу». З автором і ведучим програми — журналістом Андрієм Охрімовичем — наша розмова.

У листопаді є дві дати, які спонукають говорити про історію електронних мас–медіа: на початку місяця у 1951 році транслювали перші телекадри у Києві, а раніше, 16 листопада 1924 року, здійснили першу в Україні радіопередачу з Харкова (з 1994 року це у нас офіційний День працівників радіо, телебачення і зв’язку). Тому ми вирішили поговорити про минуле телебачення з Іваном Мащенком, одним з найвідоміших українських дослідників історії радіо і ТБ, автором книги «Міфи і реалії телерадіоефіру» та двотомників «Телебачення України» і «Енциклопедія електронних мас–медіа».