Нове літературне ім’я важко пробивається на головну сцену літпроцесу. Ще важче потрапити у фокус масової уваги молодому політологові. А надто — не з принагідними коментарями до стрічки новин, а з цілою книжкою. Схоже, маємо такий винятковий випадок: Віктор Андрусів, «Змінити майбутнє» (К.: Наш формат).

Заключна частина трилогії Яна Валетова «Проклятий» вийшла через два роки після попередньої (2011). Звичайно, ця обставина примушує напружити пам’ять про початкові сюжетні розклади, аби тримати на оці загальний напрямок оповіді. Проте одразу варто завважити: стилістичний драйв цього письменника настільки динамічний, що навіть окремішнє «споживання» цієї книжки є цілком самодостатнім читанням.

Гуманітарний віце-прем’єр Олександр Сич оприлюднив плани уряду суттєво обмежити імпорт російських книжок. Вичерпний коментар — нарешті. Нарешті уряд узявся за свої прямі обов’язки: по-перше, захистити внутрішній ринок від багаторічної торговельної агресії сусідньої держави; по-друге, припинити інвестувати економіку РФ (щороку в Україні продають їхніх книжок на понад 300 мільйонів доларів); по-третє, не лише очікувати західних секторальних санкцій супроти Росії, а й уводити свої.

«Дневник Евромайдана» (К.: Самміт-Книга) — така проста-простісінька назва є сьогодні вичерпною рекламою будь-якій книжці. І то для найширшого читача: для тих, хто співдіяв та співпереживав, рівно ж і для супротивників та ненависників. Більшість — дарма якої орієнтації — хвалитимуть чи ґанитимуть її залежно від збігу своїх та авторських симпатій/антипатій. Й лише критична меншість розглядатиме таку книжку в координатах професіоналізму: наскільки точно і зважено відтворено перебіг подій. Під цим ракурсом наша новинка змушує вкотре замислитися над нездоровим станом українського інформаційного простору.

Вручено головну критичну премію країни — імені Олександра Білецького. Лавреатами стали наш спеціальний кореспондент Костянтин Родик (як зазначено в дипломі, «за шестирічний цикл статей сторінки «Книжка року» в газеті «Україна молода») та львівський критик Тарас Пастух, номінований сайтом «ЛітАкцент».

Диво-дивне: ці дві книжки вже п’ятий рік на ринку, а враження, ніби ніхто з розумних голів у телевізорі їх не читав — досі лунають безпорадно-примітивні коментарі щодо сучасної політики Росії. Досі наш публічний інформаційний простір переповнений сором’язливо-приблизними визначеннями кремлівського режиму.

На полицях книгарень з’явилася остання книга академічного проекту «Історія української культури» у 5-ти томах — унікального системного дослідження тисячолітнього розвитку вітчизняної культури. Насправді книжок дев’ять, оскільки 4-й том — у двох книгах; 5-й — у чотирьох.

Ми читали Стіґа Ларссона разом з усім світом. Коли 2010-го його трилогія «Міленіум» продавалася водночас у сорока чотирьох країнах, Україна зі своїм перекладом була серед них. Але тоді українці сприйняли його не так, як європейці та американці.

Торік київське видавництво Laurus випустило книжку московського історика Алєксєя Міллера «Украинский вопрос в Российской империи» — наукову розвідку про російсько-українські взаємини у ХІХ столітті, написану в Росії уперше після 1917-го року. Автор — фахівець з імперських історій, що викладав цю дисципліну в університетах Москви, Варшави, Будапешта, Манчестера та у Києво-Могилянській академії.

Людська психіка влаштована так, що страхітливі образи автоматично скидаються до підсвідомості, унеможливлюючи травматичне розуміння жаху. Психоаналітик К.Г.Юнґ назвав цю властивість «витісненням». Усі роки незалежності Росія була для української колективної підсвідомості класичним прикладом витіснення.