Непричесані думки під час зорепаду

До вручення критичної премії годилося б підготувати промову про розуміння лавреатом суті свого ремесла. Але… Рукопис — це покладена на папір упевненість. Ще півроку тому можна було без надзусиль написати такий міні-трактат. Але після 30 листопада будь-яка упевненість зникла. Можливими лишилися тільки нотатки-сумніви.

Пару місяців на порубіжжі 2014-го взагалі не писалося нічого: про які ще книжки, коли за вікном кров?! А тут іще пресує інформаційний хаос, що його продукують навіть розумні голови в телевізорі, нездатні протистояти внутрішній та зовнішній пропаганді. Бо — не називають речі своїми іменами й тому не можуть збагнути суть подій та явищ, а отже, й спрогнозувати їх розвиток. Інтенсивна самотерапія полягала в пошуку відповідей у книжках. І все там знайшлося; все уже названо, передбачено і спрогнозовано — нічого несподіваного, зрештою, не відбувається. Несподіванкою — і то шокуючою — було хіба усвідомлення, що телепроповідники книжок не читають.

Тоді й повернулася здатність працювати: розповісти усім охочим про ясні відповіді на сьогоднішні виклики, що містяться у політологічних, соціологічних та філософських працях. Став писати про нон-фікшн-книжки. І перестав бути літературним критиком?

Не час для термінологічної дискусії, але у нас здебільшого розуміють критику як актуальну історію літератури, що оперує запитаннями «хто?», «що?», «де?», «коли?», «за ким?» І нарешті — «як?». Відповіді на усі ці питання окреслюють форму об’єкта дослідження — тобто окремого літературного твору або й цілого напряму. Без оприявлення механізму творення тексту годі узнати, де «справжня» література (за всієї умовності цього «терміну»), а де дилетантська або й професійна підробка. Без цього критикові ніяк. Але біда в тому, що сучасна українська критика здебільшого на цьому й зупиняється. Далі — у напрямку запитань «чому?» й «навіщо?» — наша критика зазирає рідко. А вона ж — справжня — лише за цією межею й починається.

Література — то віддзеркалення процесів масової свідомості, відбитих в індивідуальному сприйнятті. Що сказалося авторові про нас самих — ось мета критичного розслідування. Так, це можна назвати соціологією літератури. Але ж тільки в такому варіанті професія критика цікава й потрібна більш-менш широкому читачеві. Половина людей узагалі не читають книжок, ніколи. Так є і у світі, і в Україні. Так є, і нічого не змінити, хоч як би ми з цього приводу не сумували. Книжка бореться за другу половину людства. У розвинутих суспільствах, у старій Європі та в Америці близько 20% від читаючої половини становлять активні читачі — хто прочитує бодай пару книжок на місяць. В Україні таких удвічі менше.

Отже, книжка — як засіб самоідентифікації — цікавить далеко не більшість публіки. Ще менше цю публіку цікавлять рефлексії диваків над письменницькою вербальною грою в бісер. Цю публіку більшою мірою цікавить кіно, телебачення, їм ніяк уникнути рекламного впливу. А все це — потужні знаки довкружнього буття. Розкодувати ті символи означає пояснити реальний рух суспільства, попередити й отже — озброїти. Як на мене, критик мусить бути саме таким дешифрувальником, експертом із сучасних соціо-психологічних взаємин.

Взагалі-то це шлях до практичної філософії. Й не так теоретичний, як уже показово пройдений на Заході. Приміром, нинішня французька філософія — не що інше, як максимально розвинута до рівня соціо-психологічної експертизи літературна критика. Тому-то книжки тамтих філософів-критиків виходять у престижних видавництвах співставними з белетристикою накладами. А наша формальна критика животіє на рівні трьохсот примірників, випущених власним коштом у сервісному видавництві.

Так, для сучасної України критик — як соціо-психологічний комунікатор суспільства — це ідеал. Але ж тільки наявність ідеалу уможливлює осягнення помітних професійних вершин.