Детективо-наука

24.06.2014
Детективо-наука

Ми читали Стіґа Ларссона разом з усім світом. Коли 2010-го його трилогія «Міленіум» продавалася водночас у сорока чотирьох країнах, Україна зі своїм перекладом була серед них. Але тоді українці сприйняли його не так, як європейці та американці. Й лише тепер, коли відкрилися очі на профашистську суть путінської Росії, став зрозумілим похмурий магнетизм, що вабив західного читача його «детективів».

 

Коротко повернемося до миттєвого спалаху Ларссонового тріумфу, котрий провістила трагедія: за півроку до запланованого виходу усіх трьох частин «Міленіуму» п’ятдесятирічний автор раптово помирає від серцевого нападу. Перша книжка трилогії — «Чоловіки, які ненавидять жінок» — опублікована у Швеції влітку 2005-го, і до кінця року продано 50 000 копій. У Сполучених Штатах «Міленіум» стартує з півмільйона примірників. 2009-го динаміка продажів книжок С. Ларссона сягає рівня «Гаррі Поттера», «Коду да Вінчі» та «Сутінок». У Данії з населенням 5,5 мільйона розійшлося 1,6 млн. Ларссонових книжок. На батьківщині автора зафіксовано другий — після шведського гімну — історичний тиражний максимум. З’являються три скандинавсько-німецькі екранізації.

Ці художні фільми — цілком якісні, але не ексклюзивні — подали твори С. Ларссона як класичні детективи. Як «розвагу для людей, що живуть у демократичних країнах; для тих, хто має певність у законності й тріумфі справедливості. Це був жанр не для критичних, а для задоволених життям», — читаємо у розвідці Яна-Еріка Петтерссона «Стіґ Ларссон. Детективіст на тлі епохи» (К.: Темпора, 2011). Цей соціокультурний портрет, написаний колегою-журналістом, багато що прояснює у феноменальному успіху аматора-початківця, яким був у літературній царині Стіґ Ларссон — чільний шведський журналіст і захисник прав людини.

Я.-Е.Петтерссон називає дві головні причини. По-перше, Стіґ Ларссон насмілився «оживити» Пеппі Довгапанчоху. Астрід Ліндґрен для шведів — щось як для нас Тарас Шевченко: уявіть читацький ажіотаж, коли б сучасний автор переніс Шевченкових персонажів у сьогодення й адаптував до сучасної доби. У Ларссона його Пеппі, тепер вісімнадцятирічну, звуть Лісбет Саландер і вона є «информационным наркоманом с предельно расплывчатым представлением о морали и этике… Ей нравилось копаться в жизни других людей и раскрывать тайны, которые те пытаются скрывать… Это приносило ей пьянящее чувство внутреннего удовлетворения — как в сложной компьютерной игре, лишь с той разницей, что тут речь шла о живых людях» (Стиг Ларссон. Девушка с татуировкой дракона. — Москва: Эксмо, 2009).

Пеппі-Лісбет допомагає вести кримінальне журналістське розслідування Мікаелу Блумквісту, котрий є, по суті, автопортретом автора. А йому було що розповісти, не вдаючися до фантазії: «Стіґ сам знищував зло, дивився небезпеці в обличчя, отримував багато погроз смерті. Скільки авторів детективних романів можуть це саме сказати про себе?» — пише Я.-Е.Петтерссон про другу причину успіху і далі мимохідь робить надто важливу заувагу про всі три його книжки: «Як романи вони займають проміжну ланку між реальністю і вигадкою... Ці книжки можна читати як точний репортаж у формі роману». І саме це — «точний репортаж у формі роману» — є не названою, та, як на мене, головною причиною карколомного успіху «Міленіуму»: Стіґ Ларссон написав не так детективну, як науково-популярну трилогію. Точнісінько те саме нині робить Ден Браун, а у 1960-ті роки починав Айзек Азімов («книжки Азімова були культовими для Стіґа», — згадано у біографічному нарисі).

Отже, доволі вправне детективно-трилерне письмо було для С. Ларссона не метою (як це інтерпретовано в кіноверсіях), а засобом. То про що ж його науково-популярне детективо-дослідження? Про вкрай небезпечну суспільну хворобу — нацизм — і про конче потрібні заходи нищення тієї інфекції. Власне, Ларссон займався цим усе життя: очолював антифашистські рухи в Скандинавії, брав участь в усіх значних протистояннях із неонацистами, редагував європейські інформаційні бюлетені, був колумністом провідних західних медій і навіть «читав лекції про жорстких правих екстремістів для поліції — особливо у британському Скотланд-Ярді» (Я.-Е. Петтерссон). Якби він написав про все те публіцистичну книжку, багато хто поблажливо сприймав би її як політичну риторику. Натомість — вирішив написати «детектив» «для широкого загалу так легко й невимушено, що гірка пігулка авторської соціальної критики пройде без проблем» (там само).

Сюжетна основа першої книжки «Міленіуму» така: шведський магнат-пенсіонер запрошує журналіста розшукати слід зниклої кілька десятиліть тому сімнадцятирічної племінниці. Сталося те під час великого родинного зібрання, отже, потенційно підозрювані — усі члени заможної сім’ї. Поступово з’ясовується, що чимало з них до і під час Другої світової війни були активними нацистами та не дуже приховували свої погляди потім. Винятком є глава клану, замовник розслідування, котрий якось вимовляє фразу-детонатор: «Трое из моих братьев были в политическом отношении психически больными. Насколько больными они были в других отношениях?» Такий напрям думки і призводить до розв’язки всю історію.

Це і є головний месидж С. Ларссона: хвороба ідейної ксенофобії незворотно веде до психофізичного виродження; нацист завжди стає убивцею-маніяком. До того ж недуга ця заразна. Український читач досі мало звертав увагу на подібне, аж поки сталася нагода: інфікована ксенофобією Росія (антикавказькі погроми останніх років; шокова соціологія підтримки громадянами РФ агресії в Чечні, Грузії, Україні) посунула до нас ґвалтувати і вбивати. Домовитися з фанатиками не вдавалося ніде й ніколи: їх можна тільки ізолювати від нормального життя, включно з вищою мірою покарання.

Сьогодні «Міленіум» Стіґа Ларссона прочитується саме так. І не тільки. Згадаймо роман Жан-Крістофа Ґранже «Miserere» (К.: Махаон-Україна, 2009) — також зовні карколомний трилер, де «розслідування перетворюється на ураган, а вони (приватні детективи) опинилися в його епіцентрі». Ритм оповіді диктує сентенція «Ніколи не слід думати, що найгірше не може бути ще гіршим». Слідчі тут поводяться так само, як Лісбет Саландер («— Якісь правила з твого боку? — Жодних. У цьому вся моя сила») й так само, як вона, боготворять комп’ютер («мережеві лови — вирішальна зброя»).

І тут серійним убивцею виявляється колишній нацист, що таємно продовжує медичні досліди з часів Третього рейху. Людське життя для нього так само є лише матеріалом для експериментального доведення фантомної ідеї. Колишній нацист (утім, нацисти, либонь, колишніми не бувають, як і кадебісти) — намагається зламати сьому печать: «Звідки походить зло? Ця пульсація нищення та руїни?». Оскільки «людина погана за самою своєю суттю», формування фанатика ліпше починати з раннього дитинства — глузує-сповідається він перед детективами, котрі таки вистежили його, але потрапили у пастку (точнісінько так, як заманив у пастку Мікаела Блумквіста головний маніяк у Ларссоновій «Дівчині з тату дракона»). Відтак, вихованці таємної «Колонії» проходять спеціальний психологічний вишкіл і приблизно у дванадцятирічному віці перетворюються на ідеальних кілерів: «Ми спромоглися очистити ці створіння від будь-яких почуттів, від будь-яких слідів людяності, що могли б їх спотворити».

Роман «Miserere» також має ознаки науково-популярної розвідки: досліджується, зокрема, отоларингологічна гіпотеза про можливість специфічних тренувань голосових зв’язок дитини, внаслідок чого голос здатний підноситися до ультразвуку і — вбивати. Словом — «одна з тих історій, які можливі лише в затінку великих війн та імперій зла». Прихований месидж Ж.-К.Ґранже теж перегукується з міркуваннями шведського письменника — особливо стосовно граничної заразливості ксенофобії та нещадної ліквідації її збудників, бо «найприкріше те, що нацист існує в глибині кожного з нас».

До речі, французький роман, очевидно, вплинув на недавній хіт українського письменства — технотрилер Макса Кідрука «Бот» (Х.: Клуб сімейного дозвілля, 2012). У нашого автора нелегальні іноземці-експериментатори порядкують у безлюдній місцині, яка цілком відповідає означенню Ґранже: «Нічия земля, якої іноді потребують демократії, щоб виконувати там брудну роботу». Тут так само вирощують 12-річних зомбі, активізуючи згадану французом «пульсацію нищення та руїни» під дуже подібним філософським обґрунтуванням: «Хай які складні ці дані, вони передаються з генами. Вони існують іще в зародку. Вони нікуди не діваються при народженні немовляти. То чому б не припустити, що, окрім регулятивної інформації та безумовних рефлексів, з генами передається ще дещо? Щось таке, що не може проявитися до трирічного віку, бо тоді дитина надто маленька, а після трьох років його глушить свідомість та соціальні норми. Щось несвідоме…». У М. Кідрука немає термінів «фашизм/нацизм» — півтора року тому вони ще не були аж так актуальні. Але причинно-наслідкові механізми деяких змальованих тут конфліктів вельми схожі. Та й науково-популярний вектор «Бота» виразно підкреслений авторською післямовою та інформаційними додатками.

«Наука — найбільш небезпечна іграшка в руках людства», — зазначає Макс Кідрук. Такий погляд нині став трендом світової науково-популярної прози (у вигляді детективів і трилерів). Утім, не бракує і протилежних міркувань: мовляв, наука врятує світ, не кажучи вже про допомогу в розкритті злочинів. Як-от у бестселері американки Карін Слотер «Інстинкт убивці» (Х.: Клуб сімейного дозвілля, 2013), де викривальні дива криміналістики уможливлюються досягненнями сучасної логопедії. Оскільки вже згадалася та книжка, зверну увагу, що й тут є побіжні розмисли про психостани, які, на жаль, стали злободенним для українців. Наприклад, шизофренічне поєднання інфозалежності та інфобоязні, зумовлене надміром загрозливої, непрофесійно поданої інформації: «Вона поперемінно то злилася, то відчувала полегшення від того, що їй не кажуть».