Спочатку була «Коза». Дід її любив, а потім забив. Цю народну трагедію, яку вчать у школі, кілька років тому поставили студенти Університету театру, кіно і телебачення ім. Карпенка-Карого. Сумну козячу історію вони показували в селах Західної України. «Коза» там пішла не на шашлики, а «на ура». Бувало, люди казали, що не бачили виставу 50 років, як от у Гавареччині Львівської області... Після двох тижнів просвітницької діяльності мандрівні дяки, які насправді в Києві працювали на студії Lisard Films, повернулися до своїх прямих обов'язків: знімати фільми та вишуковувати грошi на некомерцiйнi проекти. І одного разу, сидячи на кухні, режисер Леонід Кантер спересердя сказав операторові Сергію Лисенкові: «Усе, я більше не можу! Випрошувати три копійки на зйомки? Краще шукатиму щастя в інших країнах. Повіддаю всі свої речі, продам техніку, а ці табуретки, на яких сидимо, рознесу по океанах...»
Це вже зараз, коли табурети зацементували на узбережжі Атлантичного та Індійського океанів, про це змонтували документальні фільми (десятисерійний «Із табуретом до Океану» — 2005 року, та трилогію «Із табуретом через Гімалаї» — 2006 року), а на середину травня запланована мандрівка до Північного Льодовитого (через Бiлорусь, Прибалтику, Росiю, Фiнляндiю i Норвегiю), подорожі без кордонів подобаються багатьом. А на рівні ідеї такий, на перший погляд, утопічний проект природно сприйняв мало хто. Для того щоб узяти в ньому участь, треба було тривалий час: збирати довідки, робити щеплення — для отримання віз; суттєво обмежувати свої витрати, щоб мати за що харчуватися та якось пересуватися протягом поїздок; тренувати тіло, аби стати витривалим, та врешті змогти залишити роботу, коханих, друзів та комфорт, щоб жити в наметах чи де доведеться, розробити маршрут, захворіти, загубити паспорт, мало не потрапити в китайську в'язницю, щоб врешті сказати: так, ми це зробили! Найважливішою умовою існування табуретного руху є свобода, вона ж, на думку ідейного натхненника Леоніда Кантера, і дисципліна. Разом із однодумцями Леонід ставив вуличні вистави на площах та маленьких подвір'ях Європи й Азії, при цьому знайомлячись із місцевим населенням. Про ці мандри та зйомки фiльмiв він розповів «УМ»:

Свою подорож до Словаччини наші друзі розпочали... зi стресу. За кілька днів до старту — вони подорожували власною машиною — з'ясувалося, що в туристичному агентстві безнадійно зник закордонний паспорт. Причому агентство постійно «годувало» обіцянками віддати його завтра і зізналося про те, що документ загубили, в останній момент. Гроші за тур заплачені, відпустка на роботі підписана, а тут тобі така «радість»! Цим героїчним людям вдалося неможливе — за день зробити паспорт, ще за день відкрити візу і таки отримати заплановане задоволення на засніжених горах Словаччини. Співчуваючи їм, ми якнайменше думали про те, що й наша подорож під назвою «Легенди Середземномор'я» розпочнеться так само нервово. З тією тільки різницею, що нам загубили не документи, а багаж. Написавши заяву до відповідних служб аеропорту в Барселоні, ми спробували все ж таки не піддаватися роздратуванню, яке наростало, і повірити в те, що загублений багаж, як правило, знаходять і повертають. Так воно, власне, й сталося. Щоправда, вибачень від італійської авіакомпанії не дочекалися, але вже наступного дня нарешті дістали із привезеної до готелю сумки фотоапарат і розпочали повноцінну подорож Каталонією.

Сеул багатоликий. Тут захмарної висоти будинки, диво-естакада над річкою Хан, по кількох багаторівневих мостах якої безупину роз'їждають міріади машин, квартали сучасних багатоповерхівок, побудованих, немов під лінійку. Але можна побачити і кількаповерхові непоказні приміщення, навіть приземкуваті малесенькі хатинки, щоправда, у них уже ніхто не живе.

У жовтні група українських мандрівників — відомий спортивний журналіст-екстремал Валентин Щербачов, його дружина Ірина, турист і географ з Кривого Рогу Володимир Пономаренко й автор цього матеріалу — здолала у Гімалаях (Непал) один із найскладніших гірських маршрутів навколо восьмитисячника Аннапурна —1 (8091м.), зійшовши на перевал Торунг-ла (5416м.).

Повернувшись кілька днів тому з турецької Каппадокії, я була вражена не стільки кучугурами снігу, якого встигло натрусити щедре київське небо (а в Туреччині носилася у легеньких джинсах і маєчці) і не стільки важкістю столичного смогу, яким через силу дихала (заморське повітря було таким чистим, що голова паморочилася). Вражало інше: всі без винятку родичі, колеги, друзі й просто знайомі зустрічали мене єдиним запитанням: «А чому це ти не засмагла?».

Узбережжя Монтенегро - краї, в які закохуєшся з першого погляду, пам'ятаєш про них і прагнеш повернутися ще не раз. Цього вересня цікавість кореспондента «УМ» підігрівало ще й те, що Чорногорія стала де-юре незалежною країною. Власне, Црна гора, як вона себе називає, є наймолодшою державою у світі.

Донедавна Албанія була найізольованішою країною Європи і другою (після комуністичної Північної Кореї) закритою країною світу. Тому коли в автора цих рядків несподівано з'явилася можливість відвідати Албанію, то сумнівів майже не виникло - треба їхати! Хоча в уяві нараз сплили повідомлення зі ЗМІ та кадри з фільмів, у яких албанська мафія змальовується найжорстокішою в Європі, а Албанія - країною анархії і беззаконня.

Узагалі-то «повелитель вухатих» — не плід авторської фантазії, а найвища категорія управління віслюками. Як ті ж «віслюковод-новачок», «командор пробігу» та «віслюковод-ас». Вони присвоюються з урочистим врученням водійського посвідчення кожному, хто здолає верхи на клаповухому певний за кілометражем і складністю маршрут. Звичайно ж, «корочки» видаються «по приколу». Проте дітвора від дійства у захваті, дорослі теж втішаються. Це тільки на руку господарю ферми «Диво-віслючок» 29-річному Івану Помогалову. Увесь цей чудернацький ритуал, власне, і затіяний ним заради клієнтів. І, ясна річ, реклами власного господарства як осередку сільського й зеленого туризму у Бахчисарайському районі.

Уперше ми з сім'єю вирушили на озеро Світязь кілька років тому, керуючись життєвим гаслом славетного Пржевальського: «А ще життя чудове тим, що можна мандрувати». Потім переконалися, що Шацькі озера — ідеальне місце, де можна надійно заховатися від столичних депресій, різного штибу психо-соматичних болячок та й просто, як я жартую останнім часом, якісно підлатати «шифер».

Приїжджий люд, який уперше потрапляє в невеличке, «на краю світу», гірське село Осмолода, де постійно мешкає лише тринадцять сімей, захоплено називає цей куточок українських Карпат мало не земним раєм. Самі ж осмолодці, зважаючи на певні труднощі щоденного побуту, не схильні ідеалізувати власне середовище існування, хоча не без гордощів підтверджують, що їхня річка Лімниця і настояне на ялицево-смерекових фітонцидах повітря — найчистіші в Європі. Аби для аргументації цієї тези не вдаватися до складних формул «животворящих» хімічних елементів, місцеві мешканці наводять дуже переконливий факт, який стався з одним чиновником нафтогазової галузі. Кажуть, що звичний до стабільно загазованого міського повітря начальник, коли приїхав подивитися на роботу бурових веж у надвірнянській стороні, вийшов з легковика і відразу знепритомнів, захлинувшись тутешнім гірським озоном. Бідолаха нібито прийшов до тями лише після ковтка вуглекислого газу з вихлопної труби автомобіля.
І хоча в наведеній оповідці, звісно, не обійшлося без лукавого перебільшення, проте місцевість довкола Осмолоди справді створена Всевишнім для неквапливого очищення від стресів сучасної цивілізації.